Василь Барка

Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску — про святий світник.

Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок

Корабель чи вквітчано гіллястий:
вирости в сузір’я любі? —
і через розбурхану проклятість,
хоч і місяць ниті губить.
Чи з прощання привид не померкне?
мов браслетний сплеск,

Ми не знали, де благословиться
на холмі навік надія:
в огнищі, відкіль — як віття з липня,
іспит мукою завіяв.

Де не згледіти біди нікому,
вся спалахкотіла в південь;
де

Молиться при всесвіті-іконі
білотисячник: свічіє.
Вдруге не дарується ніколи
в груди прожиття довічне.
Ми вчаровані — як бранці, взяті
речовизною кружкою:
до пожежі в

Острів обізвався, в мові дзвонів —
строгих, мов на сповідь схимні.
Наші болі: легіт їм дозволить
відійти в моря незримі.
Сніг покірний, сніг — терпіння вбогі,
найбагатші, лан

Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,
так мій жаль! думки стомив.
А завіса з моря: сніг найстарший
станув пилом мостовим.
Скоро, зірковистим димом сива,
кинеться завія з

Спокій надпрестолля; ставить вечір
із берез потрійний огник:
ближько при глибизні перетечній
озера, що згортки гонить.
Острів — пламенне вітрилля! чисте;
з берегами: мов

Ви, арф’ярки, плакальниці добрі,
при ставку — гробниці свіжій
А душа від голубих надгробків
похорону: спомин живить.
Ви, арф’ярки найбіліші в лузі;
всім спалимі скорбі з

Відсвіт рівний зберегли берези —
до нагробків: плач віддавши.
Дні жорстокі! по церквах роздерті
пурпури на брамах правди.
І живі смертельники, без листя:
темні нетрі при

Звинуто будівлю з перламутру;
стрій — полив’яний коміник.
І луну глибин дарує трубну:
мов сльозі не заніміти.
Навіть подобизну серця близить,
рівно ділячися в змісті.
З

Небо вториться в припливні черги
чебрецями туч вечірніх.
Сивокрилі ждуть: слова дочерні
всі в сповідному наріччі.
Води звалено: молочний попіл
скелям на слонові плечі.
Час —

Океан з ключами! — де замкнеться
круг від співу до ридання.
А світліє спокій: нескінченна
тихість, як вода йорданська.
Ми байдуженці: а круч горбина
стала баштою, на

Зібрано грядами кручі красні —
в табори наметів збройних.
Щит начальника горить при царстві,
до стежок над смертю зводить.
Чи анахорет повстав передній
відтіснити прапор

Вириває з коренями буря
сосни на мілкому грунті.
Звідси злості темні, чи забруднять? —
жалами думок отруйні.
Холод. Вихор. Чистота сувора
всюди зблиснеться, як вістря.
Хоч

Нестерпуча спека на прислоні! —
сліпне скеля, в блиск горюча.
А піски, як сніг, смертельно сонні,
зір пустельника помучать.
Він пригоститься в гранітній пащі —
гостроту її

Пожаліються жита до шляху,
де й могила — перехресна,
не віддаймо хоч лампадку хатню,
від розореного серця.
Клубляться зміїсто хмари з півдня,
гасячи обніжки моря.
Вимучені

Відчужилося! в обніжки крабів;
тирсою з покосу пінить.
Зверх, мов на руїну хмари, справді,
кидає огонь полинний.
Дужно звалює дзеркальні двері,
палячи з віконня синість.
І

Скорбно! з моря килимар пов’яже
ниті голосні та мушлі —
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить…
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями — пожалівши:
всіх,

Всі вітрила, місяцеві свідки,
з моря звали: в храмний захід.
Зустрічало процвіт серце звідти,
білих яблунь пожадавши.
Взнало? — дріт, на згарищі ясмину:
роки прив’язав: як

Одяглися в любе — царське — димне
пошиття, до жилок бравши.
Звідти й наше пелюстиння йтиме
коло доріжок пропащих.
А туманяться при гробі, в сході,
догорівши, сизі скелі.
Хто