Василь Барка

Не замориться і не притане
кров’ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.

Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки — пломенить, як

Побудує в згір’я і приносить
грозові покоси з м’яти:
мевам і лампадкам суголосні,
разом звалить — розбиватись.

Скрізь розсіє: з ворожби, до ризок,
молочай могил

Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть

Скорбі мої, скорбі! вкруг — вітрильні,
з блисками вістки ведучи…
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.

Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник

І
На сторожі трону: висповідні,—
четверо молебень правлять.
І ні поступами блискавиці
не змістити їх крилатість.

І не спиниться на мить, не стихне
серце, в славлення

Палено ланами з надвечір’я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.

Щире — рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з

Смертні савани змиває з волі —
на розрив, до скель ростучи;
скрізь летить! із мірри славословить:
розпал стотисячоустий.

Пригадаю комірець в узорі,
в папороті жовтня з

Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.

Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать,

Міряється в громі строга правда —
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші —
дві, що в парі

Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір’я невичерпне.

А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через

Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.

І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні

Шлях — збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни

Глибина: в грозу, як пряжу, вбрана,
як в ожинник, і синіша,
розділила! з липня чайок зграя —
при біді твоїй страшиться.

І прокинувши гілля далеке,
в сторону, де вмерла

Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.

А в сусідстві спочуття кривавне
б’ється з блиску течією…
ні!

Небо — гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.

Де замок, що блискавки чотири,
з полум’я ключів

По карнизах світла — дощик ходить,
сизими руками сіє…
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все — злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий:

Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…

Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув,

Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!

На фіялках скатерті морської —
місяцева скибка

Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску — про святий світник.

Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок

Корабель чи вквітчано гіллястий:
вирости в сузір’я любі? —
і через розбурхану проклятість,
хоч і місяць ниті губить.
Чи з прощання привид не померкне?
мов браслетний сплеск,