Василь Барка

З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де

Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.

І врожевіла кора берези —
ширена в гаї

Море — як в іконі: неба повне,
чергами світніє в чуді.
Поклонімось, гості всіх часовень,
звідки хресний хід почути.
Творче, із світлиці правди Отче! —
движеш кораблі

Ніч навісила замків чотири —
чорно, в світові кінці.
Мов з віконця в’язневого мріти
місяць віями зміцнів.

І повиростала скорбна зелень,
іриси іскряться з моря.
Все, при

Не замориться і не притане
кров’ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.

Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки — пломенить, як

Побудує в згір’я і приносить
грозові покоси з м’яти:
мевам і лампадкам суголосні,
разом звалить — розбиватись.

Скрізь розсіє: з ворожби, до ризок,
молочай могил

Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть

Скорбі мої, скорбі! вкруг — вітрильні,
з блисками вістки ведучи…
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.

Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник

Смертні савани змиває з волі —
на розрив, до скель ростучи;
скрізь летить! із мірри славословить:
розпал стотисячоустий.

Пригадаю комірець в узорі,
в папороті жовтня з

Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.

Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать,

Міряється в громі строга правда —
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші —
дві, що в парі

Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір’я невичерпне.

А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через

Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.

І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні

Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне…
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.

Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов

Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.

А в сусідстві спочуття кривавне
б’ється з блиску течією…
ні!

Небо — гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.

Де замок, що блискавки чотири,
з полум’я ключів

По карнизах світла — дощик ходить,
сизими руками сіє…
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все — злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий:

Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…

Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув,

Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!

На фіялках скатерті морської —
місяцева скибка

Де тремтить нестерпна зірковиця,
збігши на вали безодні,—
непорушно в сон труна сповита,
в спокій! мов кораблик зовні.

Хай чорнотами зловісні брили
покришила смерть, як