Василь Барка

Склониться чоло в багрянці: рани —
вкружні, сточували довго…
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра — часта: по

Біля сонця перейшли, обнявшись,
пари: зріднені, без смерти.
Там до грядки радощі, мов наші,
горнуть пальці хризантемні.

Де моя порада? в межі люті
вбризкано залізо

Добра! що ділило з гіркотою,
промина при стрічі в дверях.
Слід образи зник перед тобою:
в просвіті — як вітка мертва.
Чужости листок згорів найлегший
без докорів і без

Ми присуджені в круги при громі;
тяжко грішних розділяють.
А з огненних пальців сонце кормить
океан, мов сизу чайку.

Він обкинувся в найзеленішу
одіж: до плеча, з

Їх серця з любови, зверхвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем’я їх провістя завжди,
в сонмі духів

На нитині — на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,—

Раптом: тиша! білиться в крайнебі,
з ліркою бджоли легкої;
свят-Іванів цвіт і всі серпневі
півголосся ліс присвоїв.
А пребагряніші рани краплють:
від гілок і на

З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де

Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.

І врожевіла кора берези —
ширена в гаї

Не замориться і не притане
кров’ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.

Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки — пломенить, як

Побудує в згір’я і приносить
грозові покоси з м’яти:
мевам і лампадкам суголосні,
разом звалить — розбиватись.

Скрізь розсіє: з ворожби, до ризок,
молочай могил

Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть

Скорбі мої, скорбі! вкруг — вітрильні,
з блисками вістки ведучи…
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.

Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник

Міряється в громі строга правда —
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші —
дві, що в парі

Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір’я невичерпне.

А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через

Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.

І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні

Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне…
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.

Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов

По карнизах світла — дощик ходить,
сизими руками сіє…
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все — злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий:

Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання —
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана…

Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув,

Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!

На фіялках скатерті морської —
місяцева скибка