Василь Барка

По неділі стали непогоди:
в хвилі сірі, як паркан.
Вибухи, чи вербна кров підводить?—
зеленіючи, й зника.
Чесані від вітру, коси — в черзі,
крейдяними гребінцями.
І

Довіває, мов димами з грядки
пил красолі, на всемир’я.
Туга самоти моєї в радість —
пориваннями нестримна.

А з орлиного підхмар’я морить
непогода, оком темна…
до розлуки!

Від пророцтва позов не притихне,
з верхогірости, при морі —
близько, де оскарження чатинне
відгрім по грозі повторить.

Не примовкне білою струною,
в бризк набігши проти

Серпик звиснув! серпик найніжніший;
вкруг — мов вії немовляти.
Звиснув серпик.мовою пшениці
до волошок проливатись…
З ними крівля стала, мов гранітна,
крівля мшиста на

Мрія океанова без краю,
ризою рвучись об скелі —
дужча від могильного відчаю:
звала зорі з їхніх келій.

Вийдуть — книгу винесуть пломінну,
і читатимеш, мов з грому:
що в

На холмі з високістю амвонів —
голоси гілок: як бростки.
Всі ми вдержані в кругах безмовних:
з тайни,— що весна просторить.

І не міг ні місяць прияснити,
падавши чолом на

Всім: вінечник церкви прибирати:
на святки, хай зло розорять;
на серпневе воскресіння страдних —
з прірви, від землянок горя.
Всім світити корогви зелені —
мирности: в двори

Смертний в океані взяв трищоглик
молоду труну безсвічну.
Біля круч — поривами широкі
огнища біди і листу.

Слідом і твоє німотне серце
з гробу маківкою гляне
під вінеччя

І
Оніміє день і не прокаже
променя при силі — в осінь!
Море не почує, мов несправжнє;
сітку смерти переносить…

покриває верби, зримі вдруге:
з глибини вінцем

Склониться чоло в багрянці: рани —
вкружні, сточували довго…
від кровин скипатися, від браних
вістрям терну війкового.
аж дотчеться терпкісто намітка
сіра — часта: по

Чи синіша ніч: магнітну звівши
силу з бігуна світитись? —
ніж біда в пориви восьмизвірні
звалиться на сиві свитки.

І печаль тоді нечутно стисне,
скине серце! з

Ми присуджені в круги при громі;
тяжко грішних розділяють.
А з огненних пальців сонце кормить
океан, мов сизу чайку.

Він обкинувся в найзеленішу
одіж: до плеча, з

Їх серця з любови, зверхвітами,
рвуться, висповідь ведучи:
що Отець наш Бог,— і відмикати,
з ланцюгів підсвіття, душі.
До всезем’я їх провістя завжди,
в сонмі духів

З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де

Море — чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях…
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.

І врожевіла кора берези —
ширена в гаї

Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть

Скорбі мої, скорбі! вкруг — вітрильні,
з блисками вістки ведучи…
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.

Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник

Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.

І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні

Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне…
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.

Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов

Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!

На фіялках скатерті морської —
місяцева скибка