Василь Барка

Нам закричить вулкан і хату вдарить,
бо, душами глухі, не чули:
як з неба медик світляної правди
вже назбирали бджоли в вулик.

І що моря ножів? їх розпал слуха —
все чорта,

Розсипано з хмарин: як від покосів
переддощових — світло тихе.
Помножилось! хоч ворон зойк приносить:
від прірви світу ненаситець.
А не зруйнується грання органне,
в незримому

Церковна папороть окрасить гору,
де ти була, і сад близький
(Цефеєве світлиння все в погожу
траву застигло, як разки).

Гіллястими капличками чатинні
спиняються аж біля

Судилося: огненністю в надпростір,
і добрістю в надчас горіти —
хай ця билина, порадівши, просить
від неба! від землі: в корінні.

Свою корону з рисочок рожевих
крізь

Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина — помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.

Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря

На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу — стрічею світкою.

Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні

Печера: в краплях: на тисячоліття! —
збирає розчин та будує.
Аж нанизу і зверху в роги злита,
згрозилась каменизна дуже.
Глибисті ніші виродів морозних,
рудіючи, в ряди

Найчервоніший сполох від тонкого
стебла поклониться пташаті.
Бо, як і місяць, славить коло нього —
незримих: кличучи втішати.

У затишку свічіє, рідний вірі
з причасного

В полоні нива! вкруг — блискуче зілля
натискується в межі: часто.
А невимовний камінь зупинила
тополя,— досвітів початок.

І любить співанку синички добру,
і білий мак на

З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!…
і голки блискавок — троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.

І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено

І.
Хвилює, доторкнувши мох,— свіжіші,
ніж сніг, уста, що посіріли.
Де побудує вал,об брилу знищить,
аж зірка спалахнула з сіллю.

На східці, ніби до комор, розіллє
прозору

Порив — несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев’ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь

Рветься — і немає з ночі втоми! —
в браму каменя важкого…
звідки? звідки свічністю знайомий,
мов з ікон порив: до чого?

В грохоті віконниць брязнуть шиби
від грози — то вал

Серед папороті, з ямок скельних,
на помшілу тінь обривів,
точиться: мов невидимий глечик
сховано — жагу добрити.
Що давно, натруджені стежками,
без розлуки як

Від планет веселі або скорбні
криком випрядали долю:
в дружбу чи кохання, чи при гробі,
як і в празники додому.
Скеля з моря, як подвійня віка
сірої труни, і плачуть
чайки в

Хто — ізгой, обшарпаний дощами
(з нічиїх хмарин розшиті):
киньте кременем! огнем нещадним! —
бо збезумів з вітру вишні.
І замкніть на ланцюги підзем’я,
бо рабом з війни

Всюди сіяне з пломінок поле:
океан! — могили стерпить.
А в печаль, як дерево безплотне,
привид міниться! посмертник.
Жарова спішить пташина зліва;
справа — свічністю

І
Димними руками доля в зводи —
з полум’я квітник складала.
Як при гробі: чайок сім’ї добрі;
а лани сузірно ждані.

Чи забуде, в спомини сестринські
(над росою, що без

Вкруг отрутами злоба димить
над руїною: рудими.
Вкруг — як мідь стара, сердита мідь:
день без милости відмірить.

Перетерплюй, серце! не скорися
на піски до скорпіонів.
Бо

Півбезумна стежка вгору в’ється,
в скельні сходи—в ритми мшисті,
в стукоти замореного серця! —
гіркота себе не стишить.
Брили звітрено: маризни в обкруг
стали, мов дими