Василь Барка

Пожуриться! огнями незабудки
непочислимо добіжить.
Байдуже сплеском,— як без тебе бути? —
вже біля скойок нечужих.

Тобі світнеться: мов рибина блисне;
і шепіт хвиль тобі

Докинуто: мов льодовців прозір’я;
сплесне — до щербленої кручі…
сестринські чайки! крізь біду прорвіться;
тут посвічадив жар болючий.

Добігши з невідомости, рядами —
дзвіниці

Святе і хризантемне, розсилає
пилок палання від сліпучих,
від кучерів: як німб шумить! русяве,
і жалощі в собі сполучить.
Розкриє хмар крилату скойку: чиста,
з завіс рожевістю

Ми живемо при загадці! всвітліє
коронними краями в веснах…
і знову з тайни погляда неслівне
єство її — здаля всміхнеться.

На згір’ї приласкавлений туманик —
в сади: мов

Далекі парусники: буря здвиже;
фіялка відцвіте без мене.
А кличе свідок — океан! ніжніше,
ніж серце меви неіменне:

переддосвітній — мов бузками гляне,
гіллясто жевріючи в

Низинами, через неволю вовчу,
розляжеться від хмари — зблисне:
як крик з ножа! й піски сточити хочуть
ростиння пусток небарвисте.
В немісячності ящірка жорстока
проквітлий

Хоч — темрява, й не можна відкликати:
годин! а сонце з домовини —
розбило, вставши, ніч безодні, й камінь
відкочено в окресток видний.
Події скрізь глухі: мов чумна

Віджити, діється! зернини чуда
з могили в воскресіння вносить…
на східцях світла — крок його почути,
де світить проліскова просинь.
І від зіниць твоїх: зірчин

Мовчить первоцвіток, як між глухими-
тендітний дзвоник! ледь відкрився.
Не скаже чайка, чи недужа? хилить,
віднесена з вітрами, крильця.

І вже не буде, як рибина,

В далечині живого світла, скарбний,
кораблик мріється без мови.
А на пісок, серед наміння кари,
помшілого мороз листкові.

Спада, мов з крейди, сплеск! по надбереж
проти

Понад холмами — чи коло фіялок,
пташинко, голос твій скрипалить?
При камені морозному зів’яло
життя під бистрими серпами.

Де мертве дзеркало, що дочорніло,
де моря дно: не

Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє — в тихе слово.
І моря грім жнивами перев’яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.

При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на

Життя — на смерть ображене, без скарги! —
в гірку рослинку полеліє…
її листок спада, мов камінь: карий,
де комишиння все уклінне.

Життя залюблене в безвинну білість;
а з

Настигла океан — біда сторука:
він, з огнища вітрів холодних,
мені й тобі зліта в зелених круках,
крізь сніг! як від двора льодовні.

Зніміла місяця мана лебідна,
а сонця мед

Вночі віконний з’явець поглядає
між морем молодим і мною.
І — кущик сяйва привіває дальнє
сповістя, пошептавши знову.

Відносить місяць при німому мості —
всі через хвилю,

Я відпливти крізь сяйво чи зумію —
від острова, що зіллям трутний?
А самоцвіт святого смутку звіють
пориви моря — на довкружність.
Тенета смерти в мерехтах нажеврих
ворожать на

Добурхнеться на покрижілий камінь,
де — мов кайданний бризк морозить.
Вже море, як двірець: не відмикати,
й віконниці його в розорі.

Зроста крижина: смерти породілля,
що й

На гори — хуртовиння непроглядне;
як при тобі: в ліси набігши.
Безумний сніг під похорони вдягне
ялини, звівши в світі білі.

Перелітає в поспіхи сипучі,
коли сховав ключі від

Від неї — зазорівши, ніби хрестик,—
ласкає льон: живий з припливу.
Ялини скорбі! сніжну хмару стерплять,
чаїну чуючи сопілку.

І рокітливі груди бурі дуже
до неї дихають, при

Вино з травинок буря поколише
і, в ниті гобелен, роздрібнить.
А хижі крила вбризка голубіше,
веселки полюбивши рибні.

Одвіку птиці прип’яті при палях
промінного порядку: