Василь Барка

Земля: ні журавлів журби не видно;
на похорон згоряє небо.
Моє, в труні! згоряє сонце: вбито
його серед гілок погребних.

І чорні корогви дощів надходять
над лісовою кров’ю в

Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами —
в розлуках, при нарузі вражій.

Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь

Скривавлюється кущик на дорозі;
в «морозках» вії смутно мріють.
Тоді крізь ніч прозорістю попросить
ріка ласкава: крізь безмірну.
Словами, що пророкові скипілись
з майбутности

Переліта листок від кленів любих,
по полю грудня — мов з дитинства.
Трава червона: до псалмів побути
в окрасу, як з вогню, рідниться.
Сувора мова! свіжість грізна: з вістря

То — сиві сіті! косі; їх минаю;
їх проліски крізь сніг почують:
їх шуми тяжчі, ніж із водограю,—
над скаргу глибини біжучу.
І від пустельности зими, в тіснотах,
вітрів’я хвилю

Докинуто: мов льодовців прозір’я;
сплесне — до щербленої кручі…
сестринські чайки! крізь біду прорвіться;
тут посвічадив жар болючий.

Добігши з невідомости, рядами —
дзвіниці

Ви — вільністю течій, шляхи сузірні,
по рідному верніться плесу!
Без каменя горючі, та без сірки;
а мов свічок пелюстка пестить.

Тоді з рясної журботи розпалять
ліси — жароту

І.
Досвіття — воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з

Пожуриться! огнями незабудки
непочислимо добіжить.
Байдуже сплеском,— як без тебе бути? —
вже біля скойок нечужих.

Тобі світнеться: мов рибина блисне;
і шепіт хвиль тобі

Де — щастя сну? вікно читає Тору,
бо вже видніє семисвічник.
А смутно, бо ні голосу! прозору
сльозу діжди, що вжалить міцно.

Будинки ночі в скорпіони корчить
по щілинах біда

Одна неголуба, мов чайка, тайна —
від світоча від огняного.
Коло його вікна душа спитала,
чи горя від розлук надовго?
Бо збір’я грозиться, грудьми хмаринне,
пролитись

Холмами вихори домчаться жовті;
десь відійшла душа: від будня.
Одна, високий пристанок знайшовши,
при сході моря звала, люба.
А сніжні тучі сунуть подорожні —
до саможертви, що

Все наростає розбиття тривожне;
все збіднюється квіття любе.
А вибухи глибин минуться може? —
хоч море, як пожар, хвилює.

Розвинув досвіт корогви роздільні,
з благословення:

Відкіль: мов кондорами князювала
спокуса, зверх новин припливна?
Мов — цвинтарна, докинувшись, навала
промовила з морського лиха.
А нетерпляча думка в дожиданні:
до правди, що

Це — потяг срібла перекине з бігу
і спалить на піску: в кипучість.
Тоді мелодію ланів побідну
пограє, мов рояль найдужчий.

А птиця промені шовкові звірить,
на кросні між

Несамовиття війн, зірок пелюстки —
на міріяди гроз приносить.
З неволі сині клавіші відпустить,
а трудиться на пінних кроснах…
Будує: в гуркоти доткавши сяйво,
і омофор гойдає

Ти — звістка від фіялок, вишино,
і шепіт: що відрада прийде.
Негоду в дзеркалі біди віднось,
де бризнеться злочасся рибне.

Притемнена роса на дні «дзвіночків»;
стежини любі:

Обвіє острів; гомонить: без флейти
весільної,— сизіє чорно.
І хвилю крилами з країв далеких
розкидає, як страшно зморить.

Найвишу скаргу: співанку жемчужну:
кому на променях

Жива вода — перлинно проминає,
і я впізнав тебе, не ждавши.
Лице: від загадки квіток принадне,
посвітиться любити завжди.

Ласкавіше не вийде зірка рідна
покликати з порога

Проходить воля короговок біла,
забута серед хвиль тобою.
А буря: ніби листик, полюбила
кружити меву молодою.
В мелодію ясминову скипівши —
тенето ночі розривала.
Чи скорбі