Василь Барка

Поголубіла, бігши, тінь по втомі —
сухого посвіту, що гріє.
Отак чуття! піщинками надломить
йому кришталь — нещастя різне.

І мертва музика, жорстокість сіра,
просиплеться в

На покаяння, серед смерти, парус
посвічено при щоглі серпня.
Всі — до човнів життя: в нещасті прагнуть,
де резеда вітрів небесна.

І кожне серце побажає звістки,
що — світла:

Гірка палає хмара — побагрянить,
по віяному божевіллю.
Коли комиш, очей зневаги вартий
людських, буяє: «шепіт виллю» —
на виведену лиштву, по річному,
де світляній тополі

Погомонить, мов ліс, до болю! злою
примарою не знає хати.
Мов кинеться нещастя, над тобою —
крилато, відшумить зникати.

Розбризкану, як сніжна кров, мережку,
зриває, в леви

Любови муки — мов річки існують
без снігу: перед очі добрі…
відбили скелю світленого смутку —
саму, де в сонці чайка бродить.

Стріпнеться, прагнучи живого сяйва:
нести і

Що зором голубині, чисті — віщі,
прихиляться на свято в руки…
барвітимуть, розкривши небо, ввічі,
як подих досвіту порушить.

Він найбезвинніших збирає мирно,
притінених крізь

— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір’я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш

Не змориться! все — в пристрасті, зелене,
прозір’я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра…
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в

Мов із пожеж іруну піскам дарує! —
оповідаючи страждання…
чи ранені голубить квіти вдруге:
із воплем, що душа не ждала.

На вибух: спінено відшаленіти
(мов землетрус хатки

Пораненого крик у чорнім зіллі;
так покривавить горе сонця
(де ми сповидний скарб не розділили!) —
по глибині води внеслося.

Куди не глянути: мов клятва мертва;
дохлюпає під

Склопотано: як полум’я і пташка, —
над скойчинками буря кружить;
як дзвін, чи кинеться квіток питати
твоїх, де зберегтися дружбі?

Чи зернами з грози не зблисне

Вершини ширяться: мов синій голуб;
ліси в росі! — туман стомивсь.
А жеврій неба зсипано додолу:
до кореня тополь самих.

Скелиння все — мов гнів орлиний, дике;
а світлота

Невже довір’я крилами розбилось
огню блакитного: навіки?…
Як з ворожби біжать сліди рибинок, —
сузір’я віють морю в вікна.

А вранці правда лебедина — з сонця
співучу хусточку

І.
Чи звісткою живою знов прилине
вітрильце — як від тебе хустка?
Довір’я колосків біжить поклінне,
а води болем не зметнуться.

Що зміна вірна, ми пізнали з бризку;
як

Як небо промовляє про безвинних! —
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина — сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до

Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан — гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.

І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в

Відвіяно — немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.

Вже короговно збарвився, без крови —
бузок, мов

Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в

Всміхнулося в труні, досвітнє! рідне,
з могили сліз; я довго ждав.
Ви — вірне серце від снігів зогрійте,
фіялки! хоч ножів нужда.

Вже приливається, життя освятне:
немов

Чого темніти, острове чаїний,
при хвилях зривного нещастя.
Єдина — скриньку сонця чи відчинить,
і спогад про любов допрясти?

Вітри, сопілочками болю чисті,
жаліються, від