Василь Барка

Напливами огню обмиє ноги,
сапфірними: ллючи столисник.
Нам доброзичливости нивки множить —
зрости! невтомно; і вклонитись.
Засівами, при «Косарях» по луку,
засвітиться: як

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів…
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла — надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні

Будує гори при свічках весільних —
до тучі, з сивости негоди.
І димним, як по ораному, зіллям
свою журбу в каміння зводить.
З туману стогін прірви найгустіший;
і круч тяжка

Ти донею при лузі народилась,
моїй зорі: порум’яніти
ріжечками, що ними — як світильна! —
шістьма сурмити до невісти.
І від глибинок виструнено красні
пилкові стрілочки —

Повсюди прозелень і гнівна пінність;
напроти меви: чи не в ремстві?
Відчайні щирістю, розбиті! вкріпніть,
сусіди,— ми терзання стерпим.

Мов палено, скорботний прапорцями,
мов

Зустрівся втомлений туман травинці
(де листя шелестить об камінь);
він з пурпуру й вина й огню навислі —
торкає шатинки: не сплямить.

їх свічено, мов з бігунів, звидніти,
з

Погнівається: мов ножі залізні
та зойк відчаю кида в скелі.
На подих соняшника нас не візьме;
все синяву нежурну стеле.
Все — берег люблячи; а очі дикі:
все — божеволіє до

Доснилось небуття! світанок стеле,
ворожачи, в лампадки лине:
все — від вінця, і серце вже веселе
проміння розкидає миле.
Все — від вінця, що просіяє вище,
ніж квітка до

Пір’їни в хмарі — не домів’я пташе;
та хризантемовий віночок…
що променитись до прибою стане,
як серебро скорбот жіночих.

Але, не хліб святити, скибка сяйва —
сумує та

Пташина тишина; і руки сліплять
березині — в досвітній розквіт.
А з сну загублена росинка літня
забути про нещастя просить.
Забути про байдужість! охри огник,
промовлений тобі

Несамовиття війн, зірок пелюстки —
на міріяди гроз приносить.
З неволі сині клавіші відпустить,
а трудиться на пінних кроснах…
Будує: в гуркоти доткавши сяйво,
і омофор гойдає

Одна неголуба, мов чайка, тайна —
від світоча від огняного.
Коло його вікна душа спитала,
чи горя від розлук надовго?
Бо збір’я грозиться, грудьми хмаринне,
пролитись

О молодість, палання келех свідчить,
де в сутінку—драконня глибне.
Але галузка волі вся навіки
тебе кохає й не загине.
На зривних межах океан і в змісті
блаженному: мов кобзи

Земля німа; але цвітиння дуже
ввижається над гибель справжню.
Бо трави в сні: собі світило дружнє
крізь сніг причарувати прагнуть.

Хоч і солоний бризк і рев жорстокий
від

Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан — гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.

І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в

Не змориться! все — в пристрасті, зелене,
прозір’я з бризком не згоря.
Ображене: як гримне келех, ледве
й рибина й райдуги сестра…
А скелю, мов утопленою поїть —
захлинутися в

Як небо промовляє про безвинних! —
від чаші сонця скрізь говій.
Ялина — сосна і при ній барвінок:
неначе знаки в корогві.
І знов розкрилюється голуб мовчки;
любови промінь до

— На розсуд світла вийди! пожаліє
розбита до краплинки доля.
Збіліє збір’я берегів залізне,
від хвилі: з валунів недовга.
Зміліла! в гребінці плачі розчешуть,
і ти не чутимеш

Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі

Поверне дзьобик, погостивши — сива,
і літерами біг пов’яже.
До вікон океанові веде весілля
вже не твоє! вже сонце жваве.
Але сьогодні дзвоник запалила
моя надія з сяйва взявши