Василь Барка

Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок — на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.

Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні —
росою

Прощальний час; повторно до надмор’я,
мов жар, хвилюючи, сплива.
Чи раз понарікаю? синню скора,
журба сплеснеться до весла.

Але її забудуть гори в кригах,
з грози до згадки

Життя: замисленістю, з кручі, скритне:
в траві алмазик золотіє.
Пелюсткою до рук твоїх не скрикне
чуття, де самотиння тінне.
Як човничок! метнеться щебетлива
пташина в гущину

Жива, з грозою — моря багряниця,
коли і в свічах надійшло.
І, рано серця! від ножа звільнися,
подужавши гіркий полон…

дотерплено, в пурпурній ночі, скорбі,
де п’ють листочки

Близькі розгрімлює навали з блисків —
немов скляні: на гладь піщану.
Ми йдем купатися в бризкучій силі,
де й сонця оклик, що: пристану!…
Хоч море повіддю огнів скипілось,
а

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча

Чи звіє з луків світляних стрільніте
проміття?— від фіялок тонкість.
А згадки, де сплива життя колишнє —
ненаші вже! нічнисті, змовкніть.
Бо скоро будуть шатрами

Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан — комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій — і кришить

Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить…
де, як мечі — не бліднуть примиритись,
де — береги! й сонця важкі.

Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні,

Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії — приплив сповито
мені на самоту холодний.

Знесли ненависти одежу труйну —
ті, що схилилися

Помружить піврожевістю! відкрита
вода: вітрил відбити поступ.
А повінь сонцева — посеред листя —
прозначує доріжку просту.

В дитячій мові манить літо любе,
викроюючи квіт з

Все — течії під кручами безвидні;
а брижиться порив сліпучий.
В саду зворушить голубина бідність,
де вулик вічечка розплющив.

Все вичарувалося до рукав’я:
твого, як

Пустеля! шепіт їй і сміх: мов сніг,
розвіється в пилок сузірний.
А від пшеничних блисків проясніть
обніжкові, де станем, щирі.
Примирені, з ланами, найнезліші;
а хвиля бризка

Довіє: ніби синіми смичками
з відради скрипалі докличуть.
Жоржинну зоряницю й ми чекали,
біля хатинок предковічну.

Збілівся океан, котивши рокіт,
мов кожна вицвіт вишня

Барвистий океанів сміх привалить
сліди з піску — завіє в димик…
Мов сіть рибальську, голоси в прискаллях
довівши: бігом невслідимі.

І поставля рожана круча вповні
освітлий

Напливами огню обмиє ноги,
сапфірними: ллючи столисник.
Нам доброзичливости нивки множить —
зрости! невтомно; і вклонитись.
Засівами, при «Косарях» по луку,
засвітиться: як

Зворушливо, по бідному риданню —
дитячому! хлюпне, всміхнувшись:
нам айстрової синьости прадавню
намітку при листках минучих.

Там кадмієве полум’я поверне
світлизну в строї

Всі світлокрилі спомини наблизив:
як церква — океан; свічіє.
Кохана! пестощів берізки в гибіль
відходять: листя їх довічне…
Збагріе в шелесті — обпасти, кружне,
далекістю і

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів…
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла — надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні