Василь Барка

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів…
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла — надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні

Ланок — від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б’є.
І віями палає квіття: любе —
з молитви, квіття не твоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям

Берези вбрали з полум’я сорочку,
при океані огник сіють.
Журба мені! але в жоржин щокроку
свідкую світлому весіллю.
І щиру, наче з ризи на іконах,
жаризну чорнобривці

Минати повноліття, біле — смирне,
журбою любе з острівців.
Височину, що бачить серце, зриє
негода! прагнемо звідціль.

Не в самоцвітів спломеніє гранність,
як тут посвітлено в

Сніжиста вістка по землі, до кого? —
збіжить: мов крейда, понад стріху…
Гвоздички, з берега річок гіркого,
злякати! хай, святі, потихнуть.
Ані! посіяно в нещасну

Наблизиться в легких обіймах біле
палання, до щоки твоєї.
Повніш від рушника — плече обіллє:
під захвати, як від лілеї.

А рідну з іскор відчиняє землю,
мов двері в димовиннях

Чуття — мов сполохи від стінок скойки,
зриваються, в горіння йдучи.
Уже хоч клич, не вернуться ніколи
рікою з спогадів найдужчих.

Немов дзеркала ожили, зідхнувши:
чаїнку

Завіє моря корогва грезетна,
захоплюючи синьолистик.
А берег неба, а лазурні зерна
піску, як шовк, тобі всвітлились.

І пропливають хмар будівлі мрійні,
грозу в скарбницях

Сліпучі хмари крізь сновидний обрис
приходять з грозами мінитись —
до гаю: теплістю і тінню добрий,
і тишина сплива, мов ниви.
А там, дорожчу від кришталів, скарбність
і над

Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок — на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.

Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін

Приходять башти в хмарах висвітущі;
їх океан собі відтворить.
Він і листочки хвиль з пісками сушить,
він — яблуня! і нетурботний.
Аж під коріння впала скриня ржава
з

Поволі мерхнути в провалля пада,
а пораділо нам, як світло.
Малює мла в доріжках виноградна;
ви, щільники жаринок, стійте!
Бо все відходить, як прощання мертве,
й листки з

Серед незгод: полонить повів кружний
вже і тополю, як старчоту.
Обвиднюється всесвіт! криник тужить,
чи помиритись рідні схочуть?

Аж до вікна грядки припали зривні —
росою

Жива, немов легкоблакитні айстри,
на спомин жар хмаринок мірить —
жива жемчужність! а спада пропасти
їй чаєчка в сніжистім пір’ї.

Залізні три кущі, під барву хлібну,
сухі,—

Життя: замисленістю, з кручі, скритне:
в траві алмазик золотіє.
Пелюсткою до рук твоїх не скрикне
чуття, де самотиння тінне.
Як човничок! метнеться щебетлива
пташина в гущину

Погідно! жнуть побрижинку з батисту,
в поверхні — леготи; що дружні.
Стріча, при острівцях великолистя,
лілея водяна, здригнувшись.

Червінкові навколо рибки: в блискіт
луски

Зібрав обурення за бідну радість,
розбиту в спади! — і прегірко
мордується і зводить незриданні
на камінь заплачки про вирок.
Чи без розлуки будем з тогобіччя,—
найближча

Буяєш! а чи рухаєшся тільки,
рожаїсте, чи вже й чуттєвість —
розпалена в тобі, як смолоскип: схотіти
квіток, хай пахощі простелять?

Мов місяць — світло, що в тобі

Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить…
де, як мечі — не бліднуть примиритись,
де — береги! й сонця важкі.

Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні,

Зростає сонний камінь потойсвітно;
довкруг: берізки в танководик.
З огоню бегонії — приплив сповито
мені на самоту холодний.

Знесли ненависти одежу труйну —
ті, що схилилися