Василь Барка

Мені — світильничок: немов при стелі,
в печері скарбности, святинко!
З початків кликнуло любити: зельне
й золотосердне; зве недзвінко.
Немов при ноті, як відносить, жовта,
над

День: проз мої страждання: порокоче;
до скель холодних відгоріти.
А враз — провістя! білотою кротке;
коли з прибою ржава гіркість.

День: найлюбіше напливе з

І
На стеблах, ніби від пісенних речень,
гойднеться коло мене в смутки —
сповістя любої! та, безконечне,
в дощинках потерпіти мусить.

Мов середзоряне, горіти вільне,—
в

На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в

Розвихрені півкружно в надбережжі,
чаїни мчать! мов до святині.
Світнуться сиво: з моря, обережні,—
й з мого нещастя сповістились.

Усім похмурена біда, зібравшись,
ласкав’я в

На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе —
життя! й ожинник поніжнів.

Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах

Чи місяць — вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,— чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір’я селезня, на берег.

Де трав’я вітерцями

Чи, догримівши, крильно обвалитись
орлові моря — в сонну сутінь?
А досвіт, проз обриви, з хвиль безлистих,
до нас: як галузки півчутні.

Ніде нема тебе! туман потопний
під

Збіліє приструння: міжхмарне, наче —
від кобзи — в пальці сироті.
А чайок горе, з бурі необачне,
різниться й, небеса, простіть!

Не викричано болю: всі заквилять
від моря,

Кістками пальців суховіття просять
хоч краплю! змучаться до зойків.
А смуток твій: зелений птах, і в гостях —
де, як з молитви квіт високий…

То, аніж очі сонцеві,

Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки — як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення

Вже воля з висоти — збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в

Самотні сльози рвуться від піввітру,
з гілок — на східці та поруччя.
Згадаймо, рідна, церковцю відкриту:
дверми від свічників горюча.

Хвилюється туман з очима крейди,
а дзвін

Поволі мерхнути в провалля пада,
а пораділо нам, як світло.
Малює мла в доріжках виноградна;
ви, щільники жаринок, стійте!
Бо все відходить, як прощання мертве,
й листки з

Буяєш! а чи рухаєшся тільки,
рожаїсте, чи вже й чуттєвість —
розпалена в тобі, як смолоскип: схотіти
квіток, хай пахощі простелять?

Мов місяць — світло, що в тобі

Весела: краплями, по серебринці,
біду, скипівши, оббіжить…
де, як мечі — не бліднуть примиритись,
де — береги! й сонця важкі.

Чи сяйво з півночі, та повні надра
скарбничні,

Журавлик бочений, і троносидець тонко —
підвладкові, мов див, прокаже.
Зав’ються щипчики, чи ти, безсонко:
сово! примаришся, де сажа?
Все — загадки, що серце ними дише,
до

Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів…
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла — надкушено й кривавить.

Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні

Всі світлокрилі спомини наблизив:
як церква — океан; свічіє.
Кохана! пестощів берізки в гибіль
відходять: листя їх довічне…
Збагріе в шелесті — обпасти, кружне,
далекістю і

Ланок — від маків, радісний! хвилює,
мов немовлятко в ладки б’є.
І віями палає квіття: любе —
з молитви, квіття не твоє.
Від серпика до кручі: тиша в межах
небесного з колоссям