Василь Барка

Збіліє приструння: міжхмарне, наче —
від кобзи — в пальці сироті.
А чайок горе, з бурі необачне,
різниться й, небеса, простіть!

Не викричано болю: всі заквилять
від моря,

До черевичків, повниться в кришталля —
межа: де справжнє чи уявне.
І ти до неї в надвечір’я стала,
і ввік діброва не прив’яне.
Немов замок межі — самотний камінь,
чи дружні

Чи втішнеє пташа розбризка хвилю,
на ніжнім березі чи діжде?
Він, синій, світиться його прихиллю,
відкривши брам’я дивовижне.

І ти рідніш довірністю близька;
і поцілунок: над

Чи діядемні сосонки, при скелях,
відзеленяться в плесі бліднім?
Але: що глибше, ніж сльоза воскресла
від серця! — в погляді розділим.

Крізь синє чарівництво виду

На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе —
життя! й ожинник поніжнів.

Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах

Засвічене, в прихід — провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій

Як дико в закутках душі моєї! —
ще мамут голову підніме…
а з хорами свічок «Четьї мінеї»,
і липи в обквіті над ними.

Тоді найдалі полохлива сарна
біля ставка простір

Чи звіється плачем тоді, чи сміхом,
як зникнеш літа ряснота?
Присутнє світло біле не притихло,
прийми: над озером віта.
За руки візьмемось, моя неділе! —
вже море промовля

Мені розлука відгомін розсіє
в холми — через чаїни нетрі.
І догорить мороз, і в лихо сіре
порайдужиться равлик мертвий.
Руїни моря коло зграй дозбірних,
де ниви смутків

Вже воля з висоти — збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в

Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —

Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання —
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.

Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов

Як з бору: свіжістю зближа моряна
(аж майорить по скроні волос!) —
і борозни, в роменах сплеску, рання,
перекида! з пісками зложить.

Крізь полум’я, за каменями

Вулканової рани кров широка
на грудях моря клекотить.
І крильця нахиля, при дужих кроках
швидкої хвилі,— чайка вмить.
Де все світилля сповниться осіннє,
як сяйво соку з

Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки — як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення

Від гір — мовчання в багрянизні димній;
і відклику твого нема.
Самі світила звістяться в долині,
бо кожна грядка їх прийма.
В неземності граніт куріє з мряки:
між грозами —

Він: вітрова в сльозах, він: свічка синя —
тихіша від журби моєї.
А крила снігу чи торкнуть і спинять
на серці хвилю, що від неї?

Де ластівчина звістка не потоне,
і не схиляє

Іще не будувалася в прадавні
підвалини світів річна
вода: вже в погляді твоїм дрижали
від вій — квіток передчуття.

І нам нема ні під корінням сонця,
ні при його суцвітті

Впаде, мов дим, і скориться, пожежне:
аж коло щиколоток нам.
Воно з казок і риб: луски безмежність;
огонь від мітри відміня.

А в рух, де мужности залізна смуга:
блакитниться

Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється — прив’яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння