Василь Барка

Стомившися, нещастя: клонне в осінь,
перехвилюється — прив’яне.
І знов тобі провістя чайка вносить
над грози: як волошка, славне.
Біда, примружуючи блиски сірі,
через каміння

Коли присмертно крини відпалають:
нам знак до грізного страждання.
Хоч радість крови їхню, непрокляту,
берем! — свічками з неба дана.
При ній примаряться органні храми —

Береза: хусткою сіяння — гарно
тобі до сходу серги мила…
Як ще ріллею не темнила, хмаро! —
красніші, ніж проквітле зілля.

А руки — горлиця та лебедина
збілили, плюскавши з

Чи знов, проти напасти, все прозір’я —
твоїх і кіс не посвічадить?..
Минаючи, зірчинки в танці ширять
засівами — сліпучу радість.
Лиш бразолінність нагорі: тримати
хмарок

Чи діядемні сосонки, при скелях,
відзеленяться в плесі бліднім?
Але: що глибше, ніж сльоза воскресла
від серця! — в погляді розділим.

Крізь синє чарівництво виду

Як майоран, розхідно досвіт бризне:
серпневий жар! коли й кохання —
до тебе на огненну правду вірне,
і в похорон земля не звана.

Розпломеніли в звід круги з обручки,
мов

День: проз мої страждання: порокоче;
до скель холодних відгоріти.
А враз — провістя! білотою кротке;
коли з прибою ржава гіркість.

День: найлюбіше напливе з

Що кондором горить, від сили п’яне:
гойднути в сполох синій дзвін.
Що мечеться в кинджал і не зів’яне,
хоч смертним пориванням звіть.

Воно, ще ширше, ніж кінноті —

Чи, догримівши, крильно обвалитись
орлові моря — в сонну сутінь?
А досвіт, проз обриви, з хвиль безлистих,
до нас: як галузки півчутні.

Ніде нема тебе! туман потопний
під

Спливає: що палахкотіло! в тихість,
мов птах; замкнулося довкруг.
А, до спокути, досвіт крил пречистих —
нам острів серця приторкнув.

Твій погляд, над палання

На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.

На берег бігши, вал одягся в

Мені — світильничок: немов при стелі,
в печері скарбности, святинко!
З початків кликнуло любити: зельне
й золотосердне; зве недзвінко.
Немов при ноті, як відносить, жовта,
над

Самотність! і зелена синь хлюпоче,
де чайчин камінь не зупинить.
А сяйво рук не розцвіте дівоче
твоїх — при домовинах пінних.

Нехай на фосфор відпадає кленик:
на сіру смерть

Нахилиться трисвічник легко з лугу:
березовий! мов горлиць ніжність.
І леготу уста — листок милують,
росу п’ючи з ланів прибіжних.

Безмежжя поблакитнено надскельне;
всім

Засвічене, в прихід — провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій

У бурях так і ясенам не впасти,
як це безоднею заграє.
Не ми,— дві чайки! не човни рибальські,
злетіли над каміння крайнє.
Під хмарами, на дві прадавні палі
пристали з

Вулканової рани кров широка
на грудях моря клекотить.
І крильця нахиля, при дужих кроках
швидкої хвилі,— чайка вмить.
Де все світилля сповниться осіннє,
як сяйво соку з

На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе —
життя! й ожинник поніжнів.

Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах

Чи зглянемо? краси безмежна скойка
розкрита огністю: на морі.
Рожева течія, навік нескорбна,
по краю відблиски просторить.

О, серце! вже над камінець наріжний,
крізь вітер:

І
На стеблах, ніби від пісенних речень,
гойднеться коло мене в смутки —
сповістя любої! та, безконечне,
в дощинках потерпіти мусить.

Мов середзоряне, горіти вільне,—
в