Василь Барка

З надзем’я — з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок — корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності:

Скорботний світоч: мов чаїне серце;
від заходу проститись вірно!
Вгорі сузір’я молитов, триперсне
народиться, немов з кровинок.

А в ватрі спомин ожива; минутись
при моря

Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає…
тополя пошепки: страшний який
твій плачі Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голод. Мати немовля вбиває…
тополя закричала: он

Я до вікна без роз і рос постукав,
і вийшла, шепотом — як грім…
і я від нього при цвітинних муках
схилявсь над рукавом твоїм.

А потім і гарячий ніж метнула
мені — де б’ють

При хмарі тихий місяця нарцис;
недолю жарову минає…
Де води не голублять рідний ліс,—
мого шептання вже немає.
Вже над березами рожев’я персня
від пальців вечора — мов

Орли від тебе сонце не несуть,
бо ти забула вже про мене.
До шляху світлість, мов небесний суд,
і крукове крило скажене.
Від тебе хмара в звістках не цвіте,
вітрам — платок

Біля дверей нерідних більший біль,
ніж серцю на стеблині квітній
дозволено нести! а звідусіль —
світає, мов я йду говіти.
Ніж серцю, ще не повний день, і смерть,—
рукою до кори

Не знаю вже, чи ніби листом красне
та тихе деревце, зустріну —
тебе, коли крізь ліс і небо гасне,
як грядка без стрункого крину.

Не знаю, чи під крилля хмарне прийдеш,
де

Це знов при сутінку з вершини
в куток камінний самоти:
ти наче в зірці станула шипшинній —
мені до серця процвісти.

Не на Великдень райдужна росина
горіла сергою

З надзем’я — з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок — корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності:

По сходах по гранітних — мідне горе,
нечутне подрузі, гримить:
його пташка в саду, чуттями хворе,
як рану, відчува грудьми.
І я, що серце від півоній дужих
поломеніє до весни

Це поведеш рукав на біле струння —
співзвуччя в райдузі згучить.
Ти — пролісок над горем світу, юна,
блакитна свічкою вночі.
Необережно, на прибої пташка,
крізь день

Через твою без берега жорстокість
лілейного тремкого зла,
що ти б могла і з голубом боротись,
аби — як бранця, закляла:
то чорний і від білих уст берези
до тебе, мов дощем,

Увечорі надій галузка дальня,
немов від ризи, все жаріла;
й співаночку понад життя гойдала
до нас вістунка білокрила.
Ми на потоці ясности в дорозі,
між яблунями тишини,
за

Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви — скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці

Вже червін — світло, жар — кривав’я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.

Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як

Від узгір’я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи — як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз:

Лиш дзвоном неба розбудився морок,
і вже цвіте моє страждання —
передсвітом я чую: скоро, скоро
проплаче все, в розлуках дане.
І білі ластівки, ласкаві руки
коханої —

Як сонце ще родилося — давно,
для серця ти була жадана:
не голуб до колодязя, воно —
до сплеску, до твого кохання.

Але ще вище, ніж погляне сонце,
в долонях дарувати

Це все, що йде — по передвістю йде,
на озеро, на несмертельне…
Це все жоржинне: сонцю не бліде:
тут не забуде вже мене.
Не темнене на зраді з океану,
ласкається між нами