Валер’ян Поліщук

Людмилі Пилипенко присвячую

В час, коли все кинулось сторч головою в боротьбу,
В час, коли маси пішли в кривавий огонь,
Ми хочемо на хвилину побуть
Осторонь.
Нехай

Ходило тихе море, як любов північна.
Блакитно-вогкий перелив
Гуляв в наллятому до краю небокраю.
Лишень на заході рожевий тум-туман,
Як м’які мрії, віявся над чолом.
Підносив

Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю

Всю ясність серця що плекаю
Віддам тобі тобі
Відтак я тьми в душі не маю
І

Вагон постукує, як серце унизу,
Коли душа захлинається жахом,
І, немов розгніваний
Везувій,
З махом
Летючи,
Сопе паротяг.
Ускочили в осінній ліс,
Як хлопці у

Все, що в око моє бездонно встрягає,
Свіжістю світла, тонкими дротинами,
Все, що дзвенить у вухах моїх
двиганням —
Все, що було лише, все, що незнанеє,
Лише наближенням чутким

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах.
Мов сотні решет

Автор дає спочатку картину великого світу, починаючи з рослин гірського лісу, далі самих гір і нарешті всесвіту. Потім автор показує малий світ роботи хімії й атомів — ті візерунки, що

Прийдешнє

Вкраїна пишний край
Аеронавігацій —
їй крилам дасть вогонь
Животворящий спирт,
Її тривкії велетні
З дуралюміну
Піднімуть по планеті
Польотів

Я, мов Верлен,
Тиняюсь день у день
По тому місту залузаному,
Де сухоребрий кінь
Кінчається посеред вулиці в конвульсіях,
Підтікши власного сукровистою сечею,
Дригає на

Ти шукала людини міцної як криця, –
Ти не знала, мила, що криця завше лежить на землі,
Ти не знала, кохана, що криця піднята
Падає знову на землю швидше, як камінь.
А дух широкий

Нехай модні поети викручують ноги,
Ганяючи краще твій подих на слово впіймати,
Хай брільянти в очі вкладають,
За пазуху мармур,
І під вії шовк.
А я простим, дитячим

Їх дві сестри.
Одна – сміється,
А очі снують проміння в чорну воду,
Наче сонце у весняну повінь.
Така задумлива глибінь аж сяє.
Вона мене так обнимає,
Як теплий май

Заперечення Лєрмонтову
Східна фантазія

Коли місячна золота колиска
Тихо гойдається в небі,
Почеплена на гвіздочку зорі —
Там засипає під колискову пісню зоряної

З бельгійського поета Івана Жількена

Мій череп сумрачний відкрито чую я,
Червоний мозок мій, мов гидкий звір, сія.
Він, як безмірний спрут, звивається, повзе,
Зненацька

О. Г. Білецькому

І
Тихий дощ дзвенить
По черемхових листках —
Зелень, як вода.
В ній прозорий запах став
Обважнілих білих грон.

II

Поїть дощ крапкий

Все йде, все минає…
Т. Шевченко

Зі скреготом бредуть
Мов кантарид фалянги
Отрутні
Зелено-сірі танки.
Гуртами,
Поодинці
Вроздріб
А там
Черідкою

Студень життя первозданно-новий
Викристалізовує форми доцільні.
Шукає кристалів своєї породи,
Щоб перейти з них на зоряну грань,
Там,—
Де жінка божественним тілом

Смолистий соняшника дух,
Що жовтим решетом вдивляється, до сходу,
Бо, як жертовник, день потух,
І п’яно снить про теплу насолоду
На тонкому стеблі ой синя, синя стружка.

Тільки обидві мені
Можуть життя насотати:
Ти, Україно гострореальна,
Чуттям і бурлінням мільйонів жива,
Ти, що мої нерви сучеш, як пряля,
Щоб ізв’язатись нитками живими
З