Валер’ян Поліщук

Фу ти, ну ти,
Ну й панфути,
Як напишуть,
Не встругнути.
Як загрузнуть,
Не зіпхнути —
Ну куди вам, шалапути,
До майбуття підстрибнути?
От панфути,
Ну й панфути

Креше форштевень пароплава
Зеленаві фосфоричні іскри,
Що закутуються одразу
В біло-молочную воду піни морської,
Залатані мороком ночі
Унизу під ногами моїми.
Там, на

Як мрію світлу і прекрасну
Я образ твій ловлю
Як море любить сонце ясне
Так я тебе люблю

Всю ясність серця що плекаю
Віддам тобі тобі
Відтак я тьми в душі не маю
І

Гул валами важко йде,
Вітер вигнаний гуляє —
Масляниста, синя димка:
Маслянисто-вогкий пил.
Вал крутошний, на каменя спотикнувшись,
Підривом вдаряє уверх
Та й осідає

Розтворено живу, як запашний полин,
Коли заковано дзвенить степами спека.
Мені просторо. Марю в синій день,
Мов клекотить, літаючи, лелека,
Мов тиха пісня лине іздалека,
В ту

Поема

—
«Ну, так що?
Ось я постриглась, —
У чоботях, в галіфе.
(Хай посміє той невіглас!)
Та скажи ж бо,
Як Оксана, —
Гарна й далі, а чи фе?
Що ж

Різала носка,
Очки виймала
Ще й ротик порола:
Його очі цілувала недавно.
Ой мамо, матусю,
Не ріж
Страшний твій нагострений ніж.

Мила дитино,
Ой сину,
Проклята

Вона – химерна вода,
Що по льодку біжить,
Пилуючи зубцями – бурим ряботинням
Під журкоти гладенькі водориї.
То заховається під ними,
То боком треться, вигинаючись
Мов сіре

Обраную мою люблю так якось безрозсудно.
То слова гострієм
Її немов гадюку розсікаю,
То знов беру, як запах полуниць.
Тому і сам не знаю
Коли ударю глумом, як мерзоту,
А

Ти шукала людини міцної як криця, –
Ти не знала, мила, що криця завше лежить на землі,
Ти не знала, кохана, що криця піднята
Падає знову на землю швидше, як камінь.
А дух широкий

Люблю я опір осені чинить.
Люблю набряклий од дощу і мряки
Назустріч вітру піснею гукати
Й під шелести листів,
Що линуть до калош,
Бунтарити в життя:
— Ну що —

Високе небо. Барвінкова блакить.
Із пристані ваш прямовисний погляд
Занурився у скло лагідне моря.
Лише горбочки невеличкі коливкої води,
Перебігаючи й ковзаючись місцями,
То

Ще тільки півжиття пройшло,
А в голові туман утоми…
Кому потрібен я такий? —
Нікому.
А може, то печаль
Життя, що відліта?
Не утікайте швидко так,
Літа, мої літа!

I
Світлою долиною
Струмок дзюрчить,
Над водою мінливою
Билина мовчить.
Билина-рослина
Стоїть, мовчить:
Є, що їй їсти,
Є що й пить.
Сонечко гріє,
Плющить

Запінені вали метушаться і підбігають
До чола спітнілих скель.
Піна на вітрі,
Мов цікава біла гуска,
Витягає довгу шию з зеленої хвилі уверх —
Хоче заглянуть на

Я відчуваю дім планети свої,
Як гомін електричних хвиль
По радіо ловлю.
Ось Лондон корчиться
Фокстротом брязкітливим,
Ось Ейфель журно запіпікав
Говіркою Морзе
Мелодію

Досить мені подивитись на тебе, робітнику блідий з друкарні,
Жінко з очима сарни, деревино зелена,
На тебе, істото жива — будь ти кінь чи комар, —
І образ кожного з вас зробив у мізку

Людмилі Пилипенко присвячую

В час, коли все кинулось сторч головою в боротьбу,
В час, коли маси пішли в кривавий огонь,
Ми хочемо на хвилину побуть
Осторонь.
Нехай

Благословенний сірий ранку мій,
І день, і час,
І ти, обнята працею, невтомна доле.
Я вас таких
Не розлюблю ніколи,
Поки вогонь життя
У серці не погас.
Ідіть до мене,