Валер’ян Поліщук

Філософічний фраґмент

Лінія часу іде
Вічно напрямком одним;
Тануть простори як дим —
Лінію ту обняли.
Наче по дротові йдуть
З безвісті дива нові,
Зорі,

Коло пристані стовп з електричним ліхтарем під білим кружком.
Він відбивається в тихо-коливкій воді моря.
І здається, що там, у воді,
Кілька великих світляних метеликів
Увесь час

М. Скрипниковi

1

Переламні дні
Над епохою летять.
Мали свій танок:
Характерник з-над Дніпра
Стався скрипником для них.

2

Хмурий дуб гуде
Під

Далека сестро по природі,
Медузо млявих коливань!
Твоя жива, холодна ткань —
Рощина перша животворчих соків.
Як перший гомін рефлекторних рухів,
Ти тихо в заводі пливеш.

Все, що в око моє бездонно встрягає,
Свіжістю світла, тонкими дротинами,
Все, що дзвенить у вухах моїх
двиганням —
Все, що було лише, все, що незнанеє,
Лише наближенням чутким

Немов телиця йде
І коливає звільна пругким задом,
Ступаючи чуть більшими, ніж треба для ґрації ногами.
А сила мяс на стегнах
Таїть теплінь і м’якість,
Що аж просяться: візьми,

Чого душа моя тремтить, вібрує, як лист тополі?
Тільки до сонця, а не до мене, – як лист тополі?

Мене забула – в очах тернових не квітне спомин,
Не б’ється журно до мене серце, як

Мої чуття, засипанії грузом турботних днів,
Ти зворухнула враз, маленьке дівчинятко.
Я сів на спогаду коня
І вже домчався аж до тебе, мила,
Туди, де бір розкинув вогкі крила

«Вийди, вийди панно, з третього поверху
На балкон.
Я стою, вже стою, моє серце дзвоне,
В серці так багато пороху.
Обернися постаттю до таємного сходу
В саду.
Теплим

Книгарня — (Ерн, Хоткевич і Тичинка),
По ставки до «Вістей»,
А там до Тані знов;
Музей Сковороди, в друкарню на хвилинку
За «Книгою повстань».
Гей, браво —
вийшла-таки

1. Ніч

В запічку цвіркун…
Так свідрує вічна мисль,
Що пройде час і…
Мохом камінь обросте —
Серце стане порохом.

2.

Живу я так, як пахне фіалка,
Просто, без мудрого лукавства —
І все ясно, ясно мені,
Як весною цвіт вишневий.
А ясно через те, що дух мій розійшовсь міжзоряним етером
По

Їх дві сестри.
Одна – сміється,
А очі снують проміння в чорну воду,
Наче сонце у весняну повінь.
Така задумлива глибінь аж сяє.
Вона мене так обнимає,
Як теплий май

Дух мій – маятник гіганський
Махає із безвісті в безвість.
У сонці черпає любовний огонь,
То в темінь могильну ненависти пада,
Не може спинитись, як безумна звада
У течиві

Клітина животворна матерії тугої,
Що ускладнила неясне своє хотіння,
У віддаль одійшла в такую далечінь,
Що звідти в силі споглядати
Той згусток, звідки виникла сама,
Що уясня

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає

Людмилі Пилипенко присвячую

В час, коли все кинулось сторч головою в боротьбу,
В час, коли маси пішли в кривавий огонь,
Ми хочемо на хвилину побуть
Осторонь.
Нехай

Людмилі Трофимській

Білим вінчиком магнолія накрилась,
Пелюстки невинними руками
Просять їх любити й не займати,
І благаючи слізьми запахів плачуть.

Велетенська

Де біло-жовте тло —
Там сірії хмарини,
Де сіре тло —
Там хмарки золоті.
Язиком огневим
За гору день поринув —
Над нею хмарка ген
В прозорій самоті.
В лимонній

Іду полями бадьоро.
Простір зелений навколо.
Сонце.
Полотниці:
— Котра година, товаришу?
— Друга.
І далі пішла дороги
Сіра смуга
Під ноги.
Теплий вітер