Валер’ян Поліщук

Мої чуття, засипанії грузом турботних днів,
Ти зворухнула враз, маленьке дівчинятко.
Я сів на спогаду коня
І вже домчався аж до тебе, мила,
Туди, де бір розкинув вогкі крила

Книгарня — (Ерн, Хоткевич і Тичинка),
По ставки до «Вістей»,
А там до Тані знов;
Музей Сковороди, в друкарню на хвилинку
За «Книгою повстань».
Гей, браво —
вийшла-таки

Критикові Петру Єфремову

Ні, я не Уїтмен,
Новий я, ще незнаний,
Що бунтом полоснув між хвилями знамен.
Я духом розійшовсь і втілився між вами,
Щоб людський дух,

Ще на дворі тепло стоїть
І в прозелені тіні,
Але з піднятих верховіть
Вже шелести осінні.

Город, червоний помідор
І кукурудза спіла.
Пожовклий соняхів докор
Покора

Новотвори

Я хочу вернути вам, спустошені слова,
нового незайманого вашого брата.
Я увільняю себе от тяготи чітких,
знайомих моїй думці формулой —
Моїх рідних

Поема

—
«Ну, так що?
Ось я постриглась, —
У чоботях, в галіфе.
(Хай посміє той невіглас!)
Та скажи ж бо,
Як Оксана, —
Гарна й далі, а чи фе?
Що ж

Я, мов Верлен,
Тиняюсь день у день
По тому місту залузаному,
Де сухоребрий кінь
Кінчається посеред вулиці в конвульсіях,
Підтікши власного сукровистою сечею,
Дригає на

Людмилі Пилипенко присвячую

В час, коли все кинулось сторч головою в боротьбу,
В час, коли маси пішли в кривавий огонь,
Ми хочемо на хвилину побуть
Осторонь.
Нехай