Валер’ян Поліщук

Розтворено живу, як запашний полин,
Коли заковано дзвенить степами спека.
Мені просторо. Марю в синій день,
Мов клекотить, літаючи, лелека,
Мов тиха пісня лине іздалека,
В ту

Високе небо. Барвінкова блакить.
Із пристані ваш прямовисний погляд
Занурився у скло лагідне моря.
Лише горбочки невеличкі коливкої води,
Перебігаючи й ковзаючись місцями,
То

Автор дає спочатку картину великого світу, починаючи з рослин гірського лісу, далі самих гір і нарешті всесвіту. Потім автор показує малий світ роботи хімії й атомів — ті візерунки, що

З бельгійського поета Івана Жількена

Мій череп сумрачний відкрито чую я,
Червоний мозок мій, мов гидкий звір, сія.
Він, як безмірний спрут, звивається, повзе,
Зненацька

Філософічний фраґмент

Лінія часу іде
Вічно напрямком одним;
Тануть простори як дим —
Лінію ту обняли.
Наче по дротові йдуть
З безвісті дива нові,
Зорі,

«Вийди, вийди панно, з третього поверху
На балкон.
Я стою, вже стою, моє серце дзвоне,
В серці так багато пороху.
Обернися постаттю до таємного сходу
В саду.
Теплим

Бідна людино, що сама себе в’яжеш,
Чи жахом від думки з космічним розмахом,
Чи тим, що помреш.
А найгірше бійся слизьких, холодних,
Мов з ременю прокислого смокців,
Велетня

Критикові Петру Єфремову

Ні, я не Уїтмен,
Новий я, ще незнаний,
Що бунтом полоснув між хвилями знамен.
Я духом розійшовсь і втілився між вами,
Щоб людський дух,

Благословенний сірий ранку мій,
І день, і час,
І ти, обнята працею, невтомна доле.
Я вас таких
Не розлюблю ніколи,
Поки вогонь життя
У серці не погас.
Ідіть до мене,

Люблю я опір осені чинить.
Люблю набряклий од дощу і мряки
Назустріч вітру піснею гукати
Й під шелести листів,
Що линуть до калош,
Бунтарити в життя:
— Ну що —

Студень життя первозданно-новий
Викристалізовує форми доцільні.
Шукає кристалів своєї породи,
Щоб перейти з них на зоряну грань,
Там,—
Де жінка божественним тілом

Заперечення Лєрмонтову
Східна фантазія

Коли місячна золота колиска
Тихо гойдається в небі,
Почеплена на гвіздочку зорі —
Там засипає під колискову пісню зоряної

Далека сестро по природі,
Медузо млявих коливань!
Твоя жива, холодна ткань —
Рощина перша животворчих соків.
Як перший гомін рефлекторних рухів,
Ти тихо в заводі пливеш.

Прозорий студінь, мов насіння людське.
Тремтить одірваний од хисткої стихії,
Що голубим мусліновим покровом
Ритмічно укладається на пружні хвилі.
Морська вода ласкаво обнімає

Косе вітрило в далі моря
З рішучо-загнутим кінцем —
Пером біластої якоїсь риби,
Все йде, одкинувшись назад,
Понад завзятим ритмом хвилі.
А то, немов розкинуте крило
Якогось

Книгарня — (Ерн, Хоткевич і Тичинка),
По ставки до «Вістей»,
А там до Тані знов;
Музей Сковороди, в друкарню на хвилинку
За «Книгою повстань».
Гей, браво —
вийшла-таки

Гул валами важко йде,
Вітер вигнаний гуляє —
Масляниста, синя димка:
Маслянисто-вогкий пил.
Вал крутошний, на каменя спотикнувшись,
Підривом вдаряє уверх
Та й осідає

Запінені вали метушаться і підбігають
До чола спітнілих скель.
Піна на вітрі,
Мов цікава біла гуска,
Витягає довгу шию з зеленої хвилі уверх —
Хоче заглянуть на

Вали чергують мутне божевілля
Звуками різними в гальці і гравію,
Свистом, шипінням і цукряним гамором:
Як осінній вітер в ковилі,
Як юга в телефонних дротах.
Мов сотні решет

Ходило тихе море, як любов північна.
Блакитно-вогкий перелив
Гуляв в наллятому до краю небокраю.
Лишень на заході рожевий тум-туман,
Як м’які мрії, віявся над чолом.
Підносив