Уляна Кравченко

​В цей день, в цей третій день
і голубінь небес
і яра зелень трав,
і біла віточка вишень —
все каже нам:
Воскрес! Воскрес!

В цей день, в цей третій день
і правда і

Мої слова так слухає дитина!
У них крім слів є серця тихий зміст,
Що нам його несе життя хвилина,
Що серце серцю тільки доповість.

Даремні мури всі і перепони,
Як жаром серце

Не дай, щоб темний ворог України
Нас поборов,

До рідних святощів і до країни
Ти, Отче, в серце кождої людини
Сам влив любов.

Досить вже сліз росило наші вії,
Досить

Молись, дитино, за Україну,
Проси для Неї Світла, Добра.

Щоб край, де була твоя колиска
Тобі не взяла чужа рука.

Вкруг холод — темінь… все те, що нищить,
Полошить щастя,

Хоч ти неначе в домовині,
Україно моя,
У серця дні, мов у святині,
Твій образ ношу я.

Тебе з душі глубин кохаю,
Твоє ж бо я дитя!
Ой, краю ж рідний — ти мій раю,
Де

Як палають в темнім борі ягідки калини,
Так любов палає в серці Нені України.

Як найкраща в темнім борі червона калина
Так на всім немає світі, як та Україна.

Як далека, як

Ой ця землиця так нас годує,
Як добра ненька свою дитину,
Вона дає нам цей хліб насущний
І зодягає в теплу ряднину.

Як виросту я, як подужшаю,
Віддам цій Ненці всю свою

Ті старші наші сестри, побратими,
Про важні справи не мовлять з малими.

Вони гадають, певно, для дитини
Не зрозуміле горе України.

Гей, гей, на це ім’я серденько скаче!
З

(Чи знаєш край?)

Чи знаєш край цей, де понад Дніпром
Степи і могилки лягли кругом,
Де мріють тихі села у ярах,
Де ніччю спів дзвенить в рясних садках.

Ой, знаєш

Цей твій брат, моя дитино,
Хто тебе спитає —

Аж сльоза тремтить у оці —
Що тебе діймає?

Цей твій брат є, хто чутливе
Серце має в лоні. —

Хто в потребі порятує,

Із земних скарбів всіх ніщо на власність
Не маю… не хотіла…

Манила — кликала мене лиш ясність
До світла я стреміла.

Спинялась там — де в’яла квітка біла
Спинялась… берегла

Ти квітку з Назарету —
Марію, без гріха, —
Із волі Провидіння
Охороняв від зла.

Опікуне вседобрий
І діточок, і дів,
В блакить шлемо до
Тебе Палку молитву-спів:

В

В пустині рамах
святий Йордан…
Верхи Юдеї — в райдужних гамах…
Над берегом лунає голос, неначе дзвін.
Це він —
Пророк Йоан —
народ свій до покути зве:
«Збудися, сонний

Ой, яка ж бо Ти, Матусю,
Дорога та мила,
Того словечком сказати
Не моя ще сила..

Мов те сонечко на небі,
В лузі квітка красна,
Так Матуся в нашій хаті
Добра все та

Вже день… Вже два
ведеться явно боротьба
добра зі злом
та світла з тьмою…
Ворожих сил Синедріон
про смерть Учителя рішає.
А верховіттям пальм розбуджених весною
пливе

Життя буйне… і спів… і аромати…
і сонцем грає май…
В душі моїй
тремтючі спогади тривають
та рвуть мене аж до цвинтарних брам..
а там –
у стіп
беріз –
земля і

Нині ненці кожне цвітом
доріженьку стелить…
Моя ж Неня у Богойка,
Ой, леле! Ой, леле!
Цить, цить, серце, не тужи так!
Знаю добре, знаю:
Неня сліз моїх не хоче,
ні

На вид життя негод, терпінь і грози,
дитино, не дрожи як лист мімози.

Мов ніжний цвіт від лютих бур і спеки,
я збережу тебе від небезпеки.

Я збережу як квітку від морозу,

У хатині над дитятком хворим
дрібні сльози ллє
та в розпуці нещаслива мати
в небо мольби шле…
Полишилось безталанній жінці,
це дитя одне,
взяла їй воєнна

Мамо! А де ж бо ти, де забарилась?!
Чую твій голос – тебе ж ні, не видко?!
Скорше. Не стій же! Мамочко, швидко,
скорше! Ну! Трохи скоріше ходи!
Деж ти бувала? Що ти робила?