Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Досягти Евересту –
Скільки їх, тих невтолених душ…
Не на теплий Олімп –
Сходження на Еверест!
Скільки їх вже було –
Скільки їх не дійшло…
Скільки їх порозкиданих по Україні

Так і живемо – ніби померли,
Ви – для мене і я – для вас,
Але долине, наче з Говерли,
Голос далекий, мовби воскрес,
З тих, що збиралися на Парнас,
А то виявився

Бджолиний край,
був справжній рай
в борах, в лісах високі борті,
Цвіли сади,
пились меди
по медоваровій роботі.

Але у рай, в бджолиний край
з боліт, з гноїв летіли

Стражденний світ:
То був совіт,
Тепер – ковід
(В крові Москва
І чума нова),
І непередбачуваний нарід,
Що за царями, за генсеками
Підставив крісло навіть зекові…
Що

Скільки злитого духу
однодумців народу,
наче в блискавку кульову.
І його антиподи
теж у того народу
сатанинством назвуть.
Вибухають в їх русі
вогні революцій –
Їхні

Навіяне співом Квітки Цісик «Чуєш, брате мій»

Краків. Осінь, падає листя
І шарудить бруківкою під ногами.
Вечір. І несеться низько, до серця близько
Вгорі журавлина

В тиху засніжену ніч
Небо дихнуло теплом
І заіскрились ясні
Зорі над торжеством,
Як відбули сірі дні
І засіяло Різдво.
В темних селах в снігах,
В світлих містах у

Нарвав волошок, яблук назбирав –
Так поєднала пори тепла осінь,
А надовколо свіжо від отав
І втомлений, вже хтось, їх не покосить
І тихо в’яне виспіла краса,
«Цвітуть осінні

Квітко, у серці твоїм – Україна,
якої не бачила, але відчула
у слові, що виплекане у родині,
у пісні, що змалку пронизувала твою душу.
І пісня злетіла, летіла… І

Відлетіло, як листя, кружляння у вальсі,
Як в напружене тіло втискалися пальці,
Наближатись в притискуванні обережно
І в кружлянні черкалися ноги бентежно.
І тремтіли, трималися

Жрець, поклонитель жіночій красі,
Розкутості її і свободі.
Я плачу, як плакав би Фірдуосі
За те, що сталось в народі.
Знов під паранджею томливість краси,
Що загнана знову за

Після війни не зачинялись двері,
Голодні прохачі зі Сходу йшли,
Вділялось від обіду, від вечері
Їм скибку хліба, пару картоплин…
Йшла в Західну Велика Україна,
Йшла наймитами

Ясен насіння своє перестояне
Скине у землю масну,
І ясенок, як синок тепло споєний,
Визирне в першу весну.
Сонцем зігрітий, дощами напоєний
Виросте швидко в могуть,
І

В листі по кісточки, в шересі, у шарудінні (юга),
Ходим, збираємо в листі волоські горіхи,
Чорвонобокі ранети в траві, що обніс вітрюган, –
Передзимова, остання на холоді втіха.

Терен, терен – тернівочка,
Мила серцю мандрівочка
До пастівника,
Де іще під зеленими
Попід липами, кленами –
До терника.
Де вже ранньо осінніми
Виснуть

Як знаки запитальні – граки понад гніздами,
Де вже гріють кубельця принишклі грачихи.
Тепла ніч набрякає холодними звіздами,
Тепле сонце всміхається лагідно, тихо
Над гармидером

Жовтень жовтий, як мед. І медове усе
При кінці його – яблука, сливи і груші.
Вітер в трави холодні добра того нам натрясе,
Все обмите дощем, вітер все полірує і сушить.
Хоч бери і

До могили Мілетія Лахмана*
Крізь ожини, бур’ян, крізь чагар
Між горбочками стежечка ламана,
Як і доля (нестерпний тягар).

Через тридцять два роки
ось стрілися
З того

Колись так звалося село, якого зараз нема, що стало місцем найбільших боїв УПА з військами НКВД. Тут покояться останки майже тисячі молодих патріотів.

1
Над Гурбами плакало

У зайцях – радіація,
В качках – пташиний грип,
Таїть сюрпризи гриб…
Така ось кульмінація
Новітньої пори.
До алкоголізації,
СНІДосифілізації
Такі лихі вітри