Українська поезія: вірші класиків і сучасних авторів

Я пісню співаю
Про квіти, про гай,
Бо сбрденько просе:
— Козаче, співай!
Я пісню співаю
Про вірну любов, —
Співаю, бо грає
У жилах ще кров,
Про перса

..Дмухнув гарячий дух на мене,
Дух меду, чебрецю, малини, –
Це твій солодкгій дух, о нене!
Солодкий, рідний дух Вкраїни.
Вкраїно мила, рідний краю,
Я твій пашний чебрець – на

Ой там моє серце, – не тут, на горах,
Ой там, на Вкраїні, в безкраїх степах…
Туди, до могил, моя думка летить,
Де здавна покоїться, тихо лежить
Батьків моїх слава і лицарів

Всі люди знають, хто се:
Пошарпане убрання —
Сей старець, що не просе
Ні в кого подаяння,
А божим духом ситий,
На вид такий сердитий,
Блискучі очі, хмурі брови, —
В

Ой де той вік, мій вік щасливий,
Веселий, ясний, гомінкий?
Вік молодечий, незрадливий,
Правдивий, дружбою святий?
Де вік, надіями багатий,
Як зіроньками небеса?
Безвинно

Глянь, красуне, на ту чайку,
Що над річкою літа:
Прокигиче і до хвилі
Груддю щиро припада.

Глянь, красуне, на ту бджілку,
Що на квіточці сидить;
П’є жадібно мед

Люблю тебе, моя дружино,
Моя порадонько єдина!
Люблю тебе, як і колись,
Коли уперше ми зійшлись.
І враз, ми полум’ям кохання
Спалахнули, мов зоря рання,
І дух на легких

Найліпше на світі кохання солодке!
Ми радо й життя йому в жертву кладем.
Кохання скрашає нам вік наш короткий,
Від нього ми щастя й утіхи берем.

Погляньте на небо: нащо там

Я не для слави, не для світу
Перо узяв в тремтячу руку.
Зв’язать в цучок ці скромні квіти
Я хочу, щоб душевну муку
І горе вилити словами –
Гіркими дрібними сльозами…
Щодня

Коханий мій, весна надворі,
О, чув, як соловей гримить!
Поглянь, як сяють в небі зорі,
Як солодко в садку пахтить.
Візьми мене, візьми, коханий,
В садочок бережно

В басейні ріки Вілії на Тернопільщині, де береги тяглися вузькою стрічко між полями, проведено меліорацію…

Річко, ріко моя, Віліє,
де твої луки, лелеки?
Де твої очі глибокі,
що

Вклоняюсь тобі,
давньє місто з тернового поля,
Над плесом,
що синьо-глибинно цвіте,
І душам високим людським,
як високим тополям,
Де свіжо-зелене
перейде колись в

Чорнобильський ліс здригнувся
Вдруге, коли відбувся
Шалений вибух емоцій –
Знов світ опинився в шоці.
І знову спасенний Київ,
Як вже пронеслися тучі,
Обличчя Дніпром

Молитвами відгонити б думки
Що обсідають у безсонні ночі…
Але зринають з мороку рядки
І їх загониш в строфи, хоч не хочеш.
Нанизуються, як в патронну стрічку
Чи набиваєш, ніби

Війна у моєму серці
Триває денно і ночно.
Без бронежилета, без берців
Беззахисне слово виношу.
Встає воно голе і босе
В озброювану колону
І хлопцям в бою підносе

З болем снить Гуляй-Поле –
Де тачанки лихі? –
Рознести вщент довкола
Скопища ворогів.
Ту лавину невпинну,
Де громами луна…
І шукати провину,
Що, як промах Махна.

І очистить кривава війна Україну,
Кров’ю змиє чужинство з моєї землі,
І настануть такі довгожданні в ній зміни,
Що чекалось віками в російській імлі.

Б’ють ракети, утюжать снаряди –
відбивають любов до росії
в тих, що мали собі за співбрата
волі нашої давнього ката –
сіяв смерть, нагнітав безнадію.
Триста літ Україну

Для героїв – «скласти зброю»,
все-одно – що зрада,
спротив сили ще потроїть
як нема вже ради.
Ще казали так повстанцям:
здатися, щоб жити,
вибиралося із шансів –
голови

На закінчення війни

Будь благословенна,
Земле стражденна,
Тихі світанки,
Сонячні ранки
Зійдуть на тебе.
Травами вкрийся,
Росами вмийся,
Огорнись небом.