Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Ти знову, сестро, нині нагадала
Мені той степ, і ту страшну війну,
І ту теплінь, і степову весну,
Коли бійців ми наших виглядали.

Вночі не спали, бо до ранку канонада
Все

Коли говорять інші, помовчи!
Май у душі хоч крихітку терпіння,
Бо в того мало чистоти й сумління,
Хто без розбору на усіх кричить.

Та й говорити треба мати вміння,
Якщо

Коли мене гнітить зневіра
До тих, кому я довіряв,
Біль серце давить, мов удав,
Коли мене гнітить зневіра.

Фальшиве все, що з ними мав,
І дружба їх — буденність сіра,

Всі дивуються з Панька: як придбав він дачу?
— Я уміло,— каже той,— грошенята трачу.
Научився відкладать гроші помаленьку.
Хтось купує коньячок, я беру біленьку.
Хтось купує

Пахтить, ряхтить, весняно дише
На всю ширінь масна рілля.
Від бруньок тріскається тиша,
Кипить у зелені гілля.
Ляга зернина до зернини
В долоні теплої землі.
І протинають

— Чуєш, тату, — син питає, — що таке хамелеон?
— Відчепися, я не знаю,— каже Филимон.
— Чуеш, тату, ще спитаю. Що таке аукціон?
— Відчепися, я не знаю,— злиться Филимон.
Мати

– Ахи! – гукнув старий павук,
Уздрівши юну муху. –
Ти так гудеш, що кожен звук,
Як музика для слуху.
За дивну талію твою
І за гарненькі ніжки –
Я все покинув би й пішов

З батькової долоні,
Широкої, як рідне поле,
Порепаної і чорної,
Як борозни крутої ріллі,
Осяйної і світлої,
Як золоте сонячне коло,
Сипляться в дитячі руки
Пшеничні

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

В зоопарку батька
Запитав хлопчина:
Чи то правда, що від мавпи
– Походить людина?
— Правда,— мовив батько. —
Наука доводить,
Що людина, безперечно,
Від мавпи походить.

До крамниці дамочка
Увійшла з дитям.
— Купи книжку, мамочко,
Он вона, отам…
Мама здивувалася:
— Кніжечку ти хошь?
Ето на украінском.
Что ти в нєй поймйошь?
Кніжкі,

— Чого плачеш? — внука Славку питає Вавило.
— Мене, діду, у долоньку осо укусило.
Воно, діду, такедовге,— показує Славка. —
Трохи жовте, трохи чорне, а в хвості булавка.

Не повезло на весіллі вчора Филимону:
Нутро в нього зайнялося від одеколону.
Дід Вакула аж заплакав: — Така була сила…
Ще одного козарлюгу баба погубила.
— Яка баба? — всі

Ходить одуд моріжком,
Під гайком, понад лужком.
У тривозі походжає,
Пташенят своїх шукає.

У гнізді було п’ятірко,
Та розбіглись по траві.
Стало одудові гірко
На

Могили, обеліски і хрести
В садах, у скверах, в полі, при дорозі.
Над ними матері, утерши сльози,
Стоять годинами й не можуть відійти.

Була війна, і шаленіли грози,
Ніхто не

Щоб воскресити славні імена
Людей, которі безвісти пропали, –
Вони б огнем червоним запалали,
Як їх серця, коли була війна.

Та їх могили мовчазними стали,
І хто в могилах,

Земля — красива, голуба планета.
І хочу я побачити здаля
В ілюмінатор нашої ракети,
Як ніжно грає барвами Земля.

Я б милувався і забув навіки
Світи далекі, зоряні світи.

Ти далека, ніби чайка в морі,
Гордо дивишся із-під брови-крила,
В коси промінь золотий вплела,
Очі сяють, як весняні зорі.

Де, в якім краю ти розцвіла,
Чи в Криму, де

Горби піщані і червона глина,
Ярки, переярки, тернові кущаки,
Та нори лисячі, та зарості ожини,
І все це звалось здавна — Прирізки.
В дитинстві там худобина товклася,
Корови

В колисці, сплетеній із верболозу,
Мене малого мати колисала
I щось ласкаве, ніжне промовляла,
Втираючи мої невинні сльози.

А потім, щоб заснув, мені співала
Тихенько-тихо