Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Із “Любов у трьох часах”

1
Зітреш, цілуючи уста,
прилипне дотик їй до шкіри,
тоді без дотику впадеш
в зневіру.

Загусне віддих на губах,
затиснуть судороги кості,

Із “Любов у трьох часах”

1
Уважно розтулить ніч,
прийде і приляже збоку,
і виростуть квіти в устах,
барвінок губи обвогчить;

прийде і приляже на бік,
притулить тіло

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти наповнишся ущертно нею,
заколишешся у ритмі бедер,
що живитимуть твою надію
і глибитимуть твою потребу

покоритися чуттям і впасти
в

Із “Любов у трьох часах”

1
І тіло, мов стежку розсади,
покриють веснянки квітів,
між клубами виростуть мальви
і стиснуть тебе суквіттям;

а потім між плахтами

Із “Любов у трьох часах”

1
Ти захлиснешся втомою,
впадеш в зелену тлінь
і не бажатимем любови,
не бажатимем її.

2

спека томить
вулиці

об голе тім’я

ми проколені потребою любови
нещасливить нас потреба щастя
виголоднює невтримний голод
щоб не зникнути всечасно

ми тримаємось життя любов’ю
порожнієм невблаганням

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

будуєш човни поїзди машини
які видовжують тебе на метрах
кілометрах мегаметрах
будуєш літаки ракети
які вивищують тебе на небо
стискаєш віддалі
до змісту людського

врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора

щоденно мучиш
дзеркало своє
примушуєш його
щоб відбивало тебе іншим
ніж ти дійсно є
тому ти ломишся
і гнешся
вивертаєшся навиворіт
аж дзеркало зневіриться
і

давши нам життя
чому не дав довічного живоття
давши нам себе
чому не виявив своєї плоті
кинувши несмертности зерно
чому нас душиш темрявою ночі
вивівши в красу
чому нам

ти ділиш з ними
паперове тіло
даєш їм
білу паперову кров

відходячи
цілуєш паперовими устами
і йдеш
у другий паперовий світ
поетом

щоб людині
лізти вище
пхати в небо руки
в синяві мочити скроні
відчувати необмежність
і падати

Д
Е
Р
Е
В
О

що зеленить
для тебе краєвиди

до гола роздяглися
стягнувши з лиць красу
стягнувши тіло
до ліричних костей
що біліють на горбах століть
і гупають у пам’ять
кривим танцем
який кульгає

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми

залізли по стегна в гроби
втискаючи тіні померлих
у землю

від білого дива кісток
їхня стать скам’яніла
не затремтить уночі
від дотику нашого тіла

ясніє і не прояснює тебе
світить
і не просвічує до тебе
родить світло
і не гасить темряви

вже тридцять літ
шумить березове гілля
крізь білі спомини
і пам’ять літ
білизною
вгинає сніг гілля
блідих беріз
як найдивнішу чистоту
якої досі не зазнав

крізь тебе переходять краєвиди
з правої сторони тебе затінюютъ гаї
з лівої місяць обливає холодом
знизу видовжуютъ до обрію поля
поземо крають вулиці й канави
доземо височінь і

дивишся у плесо
і вода минає твою вроду
мочить кучері
полоще очі
несе твої подоби в море
вимиває є тебе риси
вимиває молодість
і залишає