Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Хлопчик Петрик
Насмішив усіх,
Сплутав знов
Морозиво і сніг.
Бо на сніг,
Який встелив наш двір,
Він сказав:
Морозяний пломбір.
Сніжку взяв
І майже всеньку

Смерть моряка річкового флоту
схована в прибережній глині,
доки він робить свою роботу,
доки мусони стоять в долині.

Стишені баржі, рухливі шхуни,
що пропливають за

Наша доня — чепуруха —
Миє шийку, миє вуха,
Миє руки, миє ніжки,
Як лягає спати в ліжко.
Та іще гарненько очі
Миє — аж блищать вони,
Щоб приходили щоночі
Голубі

Там був міст, — пригадав один, —
до війни:
старий,
пішохідний.
Патруль проходить що п’ять годин.
Вечір буде сухий і погідний.
Двоє старших, один молодий.
Читав сутінки,

Росянисте полечко,
Наче сонцем шито.
Перша нитка — буряки,
Друга нитка — жито.
Заплелись у пошиття
Кольори найкращі.
Хто ж це поле вишивав?
Руки роботящі.

Медом яблучко налите
Примостилось на гіллі.
По садочку ходить літо
У солом’янім брилі.
Літо яблука зриває
І підносить дітлахам.
Гарну пісеньку співає:
— Цьому дам, і

к. х. б.

Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом
в пивницях

Сниться полю дощик,
Картоплині — горщик,
А відерцю сниться
Копанка-криниця.

Сонце сниться вітам,
Хатці сниться брама,
А маленьким дітям
Сниться їхня мама.

Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не

Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під листя смерек,
Зарито

солдат президентської охорони не знає страхів і забобон
ще пам'ятаючи школу і плутаючись в званнях
не маючи як такого сексуального досвіду ну там онанізм те се
служба лише

Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому

Це просто день, що врубується в простір.
Це просто день — весь твій, мов “аусвайс”.
Це під оркестру скрип невдалий зростом
танцює бомж подібне щось на вальс.

Брудні платформи,

Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло
й ніколи не обірвуться твої нічні співи.
Диявол стоятиме над тобою
з мідним солдатським горном,
зупиняючи тобі в узголів’ї грізні

Чого лише не побачиш на цих вокзалах:
ранковий пташиний спів, сонячний спалах,
чорна роса на просмолених шпалах.
Першими звідси поїхали комерсанти —
хитрі нечутні приблуди,

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський

Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив:

Я пам’ятаю голоси,
Станційне плетиво предметів,
і сутінки, які росли
поміж пекарень і буфетів.

І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як