Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

На світанку я вихожу в степ,
І летять вітри пахучі, мрійні,
Де жовтець медянисто цвіте,
І шумлять хліба хмільні, надійні.

Ляжу і прислухаюсь землі:
Грають соки і чорнозем

Три зозулі з поклоном.
Три бентеги з тавром.
І полин за полоном —
Ніби пам’яті тромб.

Тільки далі зникомі
Прогортають печаль.
Світ спіткнувсь на підкові,
А минуле —

Сонце мрії моєї!
Не гасни, світи!
Щоб не прагнув свічок супокою,
Щоб до тебе зумів дорости —
І побачити знов над собою.

Моя цигарка догорає,
Лиш теплий попіл залиша.
Поволі тіло відмирає,
Але безсмертніє душа.

Не плачте, людоньки, за мною —
Ридайте ридма: помага.
Та за сльозою

Б’юся об лід — зсередини,
Задушлива глибина.
Крізь душу течія плине —
Зимна, самотня, сумна.

А ви стоїте на прозорім,
Притоптуєте чобітьми:
Чого та рибина в

Не нарікай, що в праці день при дні,
Що скоротилися і сни, і ночі,
Бо мить і вічність так болять мені,
Що серце розривається на клоччя.

Ти не питай, чому болять віки
І мить

Ішло долиною заспіване дівча —
В обіймах вітру, як в лабетах долі.
Крилатий кінь на дальнім видноколі
Рожевомрійно так пронісся, так промчав.

І враз заклякла, вмовкла пісня

Співала молодь в сині вечори,
Кричали в дуплах постарілі сови.
І голови схиляли явори,
Вкладаючи в листочок кожний слово.

І квапились попадати зірки
В твоїх очей сіяючі

Носити маски на обличчі
І озиратись навсібіч:
Здається, завжди тебе кличуть,
То ж усміхнися цій юрбі.

Та усмішка гірка й привітна,
Крива й солона, осяйна,
Тужлива, зимна,

В ріку життя усі ми ставим вершу.
А рибка золота — лише одна…

1988

* * *

Люблю калину і тополю,
Тернисту України долю.
О часе-птахо, лиш не

Я не увійду до хрестоматій,
Не шукай мене, де хрест і мат.
Серед всіх симпатій-антипатій
Я — поет, любові рідний брат.

1992

* * *

Я — поет нетрадиційно

Крона. Корона. Криниця.
Купіль. Крайнебо. Край.
Крах. Канчуки. Колінця.
Крівця. Кат. Коровай.

Клопіт. Капуста. Кришка.
Кава. Кавун. Кабак.
Крик. Карапуз.

Поет — то дзвін.
У нього б’ють на сполох.
І він на спалах неодмінно б’є,
Якщо у нього в серці порох,
Кресало й кремінь на готові є.

Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов

В мого сумління
гострі жала
і каяття моє —
боляще.
Як
мама з нами виживала,
Покинута
напризволяще?
Пора набігла
хижа-хижа
вовками
звади і

Щось очудимо, щось огудимо,
щось, як коси твої, — в ставок.
Ми відпустимо все
й забудемо,
як осінній день
ластівок.
Вже не шабельно і не жализно,
все бажання в твердій

Якось так поміж нас юродиво
не вчинилось. Розчахлі світи
не дозріли, щоб сталося диво.
Або я не дійшов.
Або ти.
Або вітер озвірився злючий —
і тепер перед завтрашнім

Ще драконові зуби насіє.
Ще біди та й біди та й біди з кланцаків.
Будь ти проклята, суко Росіє!
Будь ти проклята
наскрізь віків!

Сини мої,
важкий вам час надходить.
Що виверне з людини день новий?
Монарх небес
ще стягне свою подать,
як схибить сувимірок світовий […]
Не відаю, як судженість

З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.

Я завжди