Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

потоком печалі потопить нас бог
із відчаю чи спересердя
той день було б добре зустріти удвох
і вдвох милуватися смертю
і слухати разом хрипкий її блюз
і кисень отруйний

іноді любити – це мовчати
німоту прийнявши наче смерть
і стояти сторожко на чатах
міста поруйнованого вщерть
берегти руїни стіни трави
чистотіл кропиву лебеду
наче це –

а ти мені снишся безбожно
в продовженнях наших історій
у дзеркало шафи старої
заходжу неначе у храм
а там – коридор порожній
у лабіринтах апорій
і оживають апорії
під

відсихають слова
наче листя пожовкле
залишаються шепоти хрипи і крики
щораз рідше виходжу із себе назовні
я відвик від людей
і від мови відвик я
на моїй частоті тут нічого

я вірю у силу і в астенію
я вірю у твердість і вірю у гнучкість
я мало що знаю і мало що вмію
та певен що нас вже ніщо не розлучить
хоч кажуть кохання триває три роки
і кажуть

пуп’янки сонно розплющують очі
сонце висмоктує квіти на себе
все це таке недостигле дівоче
навіть дівчаче — тягнеться в небо
вигини пагонів ніжні прожилки
бачать у сонці

я шаную усе що сказано
ти цінуєш усе промовчане
так вже є відколи не разом ми
так напевно вже нам наврочено
напророчено напартачено
наплановано і накаркано
так багато вже

«ну де ти? я так потребую тебе!
ну де ти коли мені так ти потрібен?
тебе щось крім тебе самого гребе?
казав ніби любиш.. обожнюєш ніби..»

ти так не говориш
ти гордо

зсихаюся в нуль під самотності пресом
хоч добре відомий рецепт порятунку –
обіймів твоїх живильні компреси
і доза найменша твоїх поцілунків

ти напівпрозора та повна секретів
і шифри твої нетутешні
у пахощах спецій у млості секрецій
я встоте вмліваю як вперше

релігія літа в повітрі розлита
мов заповіді

це так дивно — між нами ніякої близькості
тільки ці кілометри і різні умовні бар’єри
у обіймах твоїх я гойдався би наче в колисці
але замкнуто брами зачинено парки і сквери

і

питаєш у себе:
воно тобі треба?
та ж буде те саме..
усе як завжди..
проте допікає жагуча потреба
напитись любові простої води
ця спрага виводить на лови людини
котра —

моя барселона волога й солона
і лоно її золоте
і вабить і жалить і пражить і смалить
і жалю не має на те
слова її пісні — з імен футболістів
мелодія — свисту

я викликаю свого дервіша
я вимикаю своїх демонів
якось так сталось що ти — перша
якось так склалось що я — в темі
якось так вдалось що ми — в танці
па в тому танці цілком

ці віночки на воді — не вінчальні
ці вогні посеред входу — нічийні
квітко папороті ртутна печальна
я беру на абордаж твoї хвилі
я ловлю на голий понт твoї риби
я відловлюю

легші за шовк простирадла твого подиху
ти поміщаєшся десь поміж складками одягу
відголос стогону твого
лінія нахилу
клініка спротиву
знак перемоги!
крик перемоги!
втіха

а знаєш – буде ще спокій
хоч в це вже не надто віриться
і – правда – буде ще біль
хоч цього вже явно задосить
і ночі будуть і дні
і море всілякої лірики
й можливість піти

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були

котяться писанки зносить дахи
чутно всеношну і галас гульвіс
видобуває бог з-під пахви
глиняний свій обріз
мир – це війна
а війна – гешефт
термін контракту вийшов
бог