Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Він опанував розуміння
стислого кулака
коли п’ять річок як пальці
текли в одне море
а на долоні плавали кораблі
а з розщепленого кулака
пальці течуть у різні боки
і

А той літак, що летить до країни соняшників,
не здійснить посадки, бо там немає аеродромів,
а моя підказка, що той літак,
як лелека, може сісти на хату,
або, як жайворонок, у

Між гострими горами
Дивний сад.
На деревах гронами
Зорі висять.

У моєму кошику
Сотні сонць.
Беріть, беріть яблучка:
Ось, ось.

Бо зимами зміниться
Танець

Все переплутане:
голуби зліталися на бойовище
і скльовували очі мертвим воякам

Круків підгодовували на площах
малювали як вони цілуються дзьобами
і співали про них

Тужіть, засліплені поети,
Ридайте із дрібних страждань.
Пегаса п’яного до злету
Гнуздайте без ясних жадань:

Нехай ірже, квилить, мов птах,
Недогодований метою,
Вуздечку

А ви не гнівайтесь, боги,
Що я чиню — то Ваша воля.
Мені ж бо ви — не вороги,
Та нащо ж рани — лиш для солі?..

Не допікайте, не точіть
Мою криваву душу-муку,
Лише

Душа моя — космічний вибух болю,
Що розірвав і рабство, і мовчок,
І вивів голу блискавицю-долю
На кін історії, а не базар-товчок.

О ненависні жирні душі!
На вас вже демони

На вибори, на перебірки…
Народе рідний, не мовчи!
Бо знов тобі почеплять бірку,
Що незалежний в тебе чин.

В тобі ще рабства — по коліна,
А, може, й вище… Стрепенись!
Ще

Мене не оберуть за президента,
Бо маю серце, не зажерлий рот.
Бо вічністю живу, а не моментом.
Я — не слуга народу, я — народ.

Мені не треба крісел, ні посад.
Мене, мов

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої

Придворні музи поніміли:
Ані хвали, ані хули.
Вкраїну тягнуть до могили —
Ви ж мовчите… А як гули!
Чи ваші душі зажиріли
Від президентського шматка?
Чи вас звягільські

Капіж, капіж — до дзвону у душі.
І сонце, сонце — березень навколо…
Десь під снігами ворушаться мураші —
Без метушні, сповільнено ще й кволо.
Десь під снігами — гарячінь

Засипало снігами.
Замело.
І на акаціях
Вродили снігурі —
Плоди зими,
Що сумно дозрівають
До харчу —
Нашого тепла.

Зорі падають…
Ні, то не зорі.
Листя падає…
Ні, то не листя.
Дощик ллється…
І знову — дощик.
То сніг
Кружляє зорями,
Вкриває землю листом,
На

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

Робити добро не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Бавиш онука.

Чинити зло не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Плекаєш безсмертя.

Дзвенять, тріщать сільські мої льоди,
Витьохкують колінця солов’ями.
Із ополонок вихлюпи води —
Неначе з серця п’ятистопні ямби.

Іду в долину, на блискучий лід —
Хай серце з

Тодосеві Осьмачці

Ціле життя
він груз
в самотності –
з очима білими,
як дим.

Із каламутних вод
витягував слова
і кидав
на людей.

курити у ліжку
скидаючи попіл в легені
вдивлятися в стелю
немовби в арктичні сніги
курити у ліжку
і дим пропускати крізь вени
і не надавати нічому ні грама ваги

знаєш я думаю ти – безнадійна
думаю я – безнадійний теж
отже і відчай у нас – подвійний
і прірва між нами – майже без меж
але одна – ніжність між нами
але одна – темрява в