Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Синку,
не читай книжок з нашої історії —
не припадай до криниці нашого
історичного досвіду:
ні “Літопису Руського”,
ні “Літопису” Самійла Величка,
ні “Літопису

Сизими хвилями жито
Розходиться з краю в край,
Сонцем липневим облите
Б’ється в зелений гай.

Медом і липою пахне
В стиглім колоссі зерно.
Скоро, вже скоро в

Коли на червонім екрані
на білих подушечках мертвих облич
лежать ієрогліфи брів і очей,
неначе метелики, вишиті шовком, —
тоді я пригадую вечір в селі
за містом; потоки

Дощ пройшов.
На телевежі
Сохнуть неба сині рядна.
В трави обпадають вишні,
Як червоні краплі граду.

По росі бредуть корови
Під зелено-синім гаєм.
Кінострічкою

Ходить листя по узліссю,
по стежині лісовій,
йде галявиною листя,
загляда в струмок ясний.

І струмок прадавню казку,
казку білу, наче день,
потихеньку-тихо

Брате мій, хліборобе чорнявий,
ти далеко-далеко від нив,
ми не заграємо комбайном червоним,
святкуючи Празник жнив.

Пам’ятаєш, як з тобою ми сіяли,
ніби грали на струнах

Ой брате ти мій, Андрію –
сопілка засмучених слів –
ми здійснимо нашу мрію
у шумі зеленім гаїв:

під вільхою, чи під вербою,
в краю, де родився і зріс,
ми викопаємо з

Гай, здається, пісні солов’їв
зеленавим вогнем підпалили.
Величезною щіткою терників
весна-дівка бугри побілила.

Мед тягучий озимини
в прямокутниках тихих поля.
Журавлині

Віднесли столи сусідкам,
випрали скатерті.
На твоїм обличчі сітка,
в непомітній сітці ти.

А твоє обличчя біле,
як тарілок білий ряд,
як тарілка, що розбилась,
випавши

Я ішов, куди очі дивились,
я ішов, куди ноги йшли.
Куди це очі мої задивились:
мов полотно рушникове ліс!

Я ішов у долонях з тобою,
ти була вся всуціль із очей.
В кожнім

Жінка з глечиком молока
зупинилася серед двору:
коси чорні і станом тонка,
у очах ніби синє море.

Стала й слухає, як воно
щось балакає в глечику глинянім,
і сп’янили

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.
Він забирає дні твої і ночі.
Допоки тіло спрагле, молоде,
Кохай! У старості кохають очі…

_______________________

Примітка: в

Тебе ранками відра будять,
що бряжчать біля колодязів.
Тебе ранками півень будить
на подвір’ї на одній нозі.

Тебе ранками будять гарби,
що риплять, немов журавлі.
Ти

Умочу пеннзля в квітучі вишні,
намалюю йому біле чоло,
а на чоло трактори вийдуть
і хрущі загудуть, як село.

А на чолі маятимуть крила –
зелені крила доріг навесні…
І

Руче, руче, утрачена руче,
що без тебе я мушу робити?
Не кидатися ж головою з кручі,
треба якось і далі жити…

Хато, бачиш – руки немає!
Не погладжу твоє волосся
й восени,

(хатня інсценівка 33-го року)

Мати натопила піч,
вигребла жар кочергою під челюсті,
вимела чистенько черінь помелом,
узяла у руки дерев’яну лопату,
ніби зібралася

Щоб не крокувати — відтяв собі ногу
(перестав і ходити до друзів)

Щоб не вертіти непристойних фігур — відкусив пальці
(не вмів і зірвати яблуко)

Щоб не чути негарних слів —

І. Калинцю

Вдивляємося одне одному в очі,
вигукуємо найважливіші, ніби щось загрожує
нашому
існуванню цієї миті, слова крізь товщу повітря,
спресованого у важку

А тоді я розкажу тобі на вухо
метеликові крила
прошепчу оксамит із моху
скажу мед тобі на вухо
і ти узнаєш
який я ніжний і лагідний

А нам би не ходити далі,
де стежки під назвою: щоб заблудився.
Зараз вони рівні й гладенькі — коч котися —
а далі ховаються під широке листя трав.
Або виведе на кручу перед