Вірші сучасних українських та зарубіжних поетів

Сонячний зайчик,
Радісний зайчик
Бігав по білій стіні.

Раптом грайливий
Сонячний зайчик
Сів на долоньку мені.

Сонячний зайчик,
Радісний зайчик
Прудко по стелі

Було, як з неба
Зіронька котилась,
Я, ще малий,
Долоньки підставляв.

«Котись сюди!..» –
Зірницю умовляв,
Бодай вона…
Об Землю не розбилась.

– Сніговик, сніговик,
Не ходи без черевик.
Снігом грає завірюха,
Одягни, бодай, кожуха.

Ба, на вулиці зима!
Рукавиці є? Нема!
Чи не холодно тобі
Із відром на

Лисичка вийшла із лісочка –
За сонцем скучила руда.
На вітах жодного листочка,
Весняна хлюпає вода…

Вже ранній пролісок привітно
Опале листя розтуля.
Голівку вистромив

Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і

Верба брунькує біля хати
Під спів весняного струмка…
Бруньки, неначе кошенята,
Сидять на довгих гілочках.

Вночі на дворі прохолода.
Безлисті клени та дуби.
А вже дарує

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

І я згадав своє село.
І.Франко.

І знов село — душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска, джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і

Знов до тебе, село,
Із дороги далекої
Прилечу навесні
Білокрилим лелекою.
Ти розкажеш мені
Про кохання в гаю,
Про очей голубінь,
Про кохану мою.

Чарівне село

Валили хлів старий із братом,
А поруч — свідок боязкий:
Лебідка біла, рідна хата…
Який же вік її, який?

Чи довго вікнами світитись
На схід і південь? Вже вони
Не можуть

Немає вроди над калину, —
Вродливіша лиш від калини
Моя кохана.

Троянда в світі найніжніша, —
Лише ніжніша від троянди
Душа Матусі.

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо,
Молитва ця і радісна, й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі

Я не люблю, як тануть свічі
І віск поволі застига…
То мить вмира і гасне вічність —
Моєму серцю дорога.

То ж не дивлюсь на мерехтіння,
Капіж білявої смоли.
В мені одне

Народжуються люди в сорочках
І виживають — то щасливці долі.
Я ж народивсь (казала мати) так,
Неначе птах, що вихопивсь на волю:
Із піснею — не криком — на устах.

Присвячую Україні

Творю свій материк,
а думаю про море.

Купаю в морі
мрії пароплав.

Душа моя
із вічністю говорить…

Мій материк,
у плав!

Є день Тетяни, день Миколи,
Є день святих Петра й Павла.
Є день значний у кожній долі,
Яка б та доля не була.

Коли, мов загнаного звіра,
Вам душу мука розпира,
До вас

Кожного вечора, кожної ночі
Стукіт у груди. Відкриєш — вокзал.
Кожного вечора, кожної ночі.

Стукіт у груди. Відкриєш — вокзал,
Потяги йдуть, новобранцями повні,
Сірі дівчата

кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо

кожне слово
нашої мови записане у Літописі
тож хай знають

Я уплетений весь до нитки
у зелене волосся дощу,
уплетена дорога, що веде до батьківської хати,
уплетена хата, що видніється на горі, як
зелений птах,
уплетене дерево, що