Степан Олійник

Синя фарба на ньому зітерлась давно.
На сосновому деці простенький гачок…
Де 6 не їздив і жив, при мені все одно —
Мій супутник і Друг, сундучок-старичок.

Ні за які дари не

Став наш поїзд край села,
Поблизу Чонгара…
І в купе моє зайшла
Ультрамодна пара:

Він — нестрижений, як піп,
Що чита псаломи,
В неї зачіска — мов сніп
Житньої

Збори й збори… Вісім днів —
Виступи, накачки…
Вже Василь аж очманів
Від тої сидячки.

Дочвалав у дім без сил.
Аж охляв він, схоже.

— їсти будеш? — А Василь
І

Йшло їх троє на вечерю
В ресторан через бульвар.
Тільки ткнулися у двері,
А назустріч їм – швейцар!

Козирнув на знак пошани
І подав солідний глас:
– Вибачайте,

I
Пожувала трішки гуску —
Смокче пальці… на закуску.
Дай сметани їй у склянці —
В Іри й вушка у сметанці.
Чай не в рот, не по ковточку —
Поза шию, під

В кабінет одного зава
Завітала жінка:
Граціозна і цікава
Молода блондинка.

Чорні вії, пишні губи
І вбрання багате…
Зав подумав: “Отаку би
Секретарку

Роль куценька була, як і хист:
Мовчки в фільмі подержав коня!
І вважає, що вже він артист,
Хвацько дудлить спиртягу щодня!

Наш Юхим, їздовий, двадцять літ
На гнідих день у

Уявіть собі картину:
На обід прийшов Кузьма
І застав саму дитину.
— Мама де? — спитав.
— Нема…

Миску взяв, побільшу ложку
І на кухню, до плити.
А каструлі всі —

Готов почати все спочатку,
Митнувши років рубежі:
Скубти потішному телятку
Траву росисту на межі.

Ходить по глід і по шипшину
В загірні балки й рівчаки,
Стоять і

Мріяла про хустку
Вже сивенька мати…
Мріє вона й досі. Не змогла придбати:

Що з городу брала,
Що родив садочок —
Все до копійчини йшло на милих дочок

Дочки

Їхав Петя у відпустку
Під Жовтневі свята.
Віз матусі гарну хустку,
Чоботи для тата.

Віз в кишені добру «касу»,
Брошку для сестрички…
їхав Петя із Донбасу
У село

До озер, через луги,
Там, де верб зелені шати,
Йшли природи вороги —
Браконьєри-торбохвати.

Поспішали мимо плес
За Гаврилом-здоровилом.
Збоку біг цибатий пес,

Має звання він, солідний диплом,
Часом “Поради” дає в райгазеті.
Дивно лиш те, що Панько агроном
Бій за врожаї веде… в кабінеті.

Замість на полі,
На синім сукні —

Ранок одеський. Возів цілий ряд.
Батько й синок продать виноград.

Батько — то грона, то гирі кладе.
Син, помічник його, — касу веде:

Гроші приймає, щоб їх берегти,
Здачу

Від Дубовки до Сосновки
Кілометрів тридцять два.
Цим шляхом в “командировки”
Їздить взимку і в жнива
Голова.

Як не мчить він по бруковці
(Чи в один, чи в другий бік) —

Вова малий ніби справді поблід.
Мама питає в тривозі:
— Може, болить голова чи живіт?
Може, де впав на дорозі?

Син покрутив головою, що — ні,
Мовчки стоїть і ні слова.
—

Колись давно якийсь солдат
Десь на одному з полігонів –
У трилінійний апарат
Обойму вклав з п’яти патронів.

Пальнув солдат, почувши „плі”.
І незабаром ясно стало,
Що в

Сива мати сорок літ
Прожила в тій хаті,
Де за ґанком —
вишень цвіт,
Яблуні крислаті!..

Доглядала свій садок,
Мальви буйнорослі…
Але ось — прибув синок
До матусі

У колгоспі «Партизан»
Вже лунає спозарана:
— Де Вернигора Іван?
— Ви не бачили Івана?..

Знав лиш дехто: з ночі він —
Ремонтує водогін.

(Розбудили в пізній час,
І

По білету і по праву
Кожен зручно в крісло сів.
Проти ночі на Полтаву
Курс узяв автобус «Львів».

І висловлює бабуся
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся,