Степан Чарнецький

Як прийде осінь тиха, сумовита
І вбере поле жовтою травою,
Земля затужить за леготом літа, —
Затужу за тобою…

Як прийде осінь тиха, сумовита
І все овіє тихою тугою,

Казали мені люди, що в нову податись
Гадаєте дорогу. Вже і костюм шиють,
Мирт жде, щоби вінком голівку вашу вбрати, —
Все готове… Ще тільки перед світом криють.

І в тім невдала

I
На пусте поле сонце кладеться
Лучем безсилим, тихим, блідим,
Над чорні скиби сонно снується
Тяжкий, синявий, запашний дим.

Іде по скибах з подувом вітру,

Чому уста твої тремтять нервозно,
Чому скажений жаль глядить з-за вій?
Гей, хто б в життю так все приймав серйозно.,
Rigi Pagliazzo!.. Смійся, смійся, смій!..

Навіщо біль в

Куди сповершені гранітні горді стіни
І смерековий ліс у вічній млі дрімучій —
В провалині страшній, у темних борів тіні,
Мов срібнолетний вуж, там повзе Прут ревучий.

Глянь в

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

В огороді коло хати,
Де айстри вмирали,
Жовнярики молодого
Стрільця поховали.

Та не встигли витесати
Хрестика з дубини,
Посадили на могилі
Чорний кущ

У бурю-негоду, як падають громи,
Співаємо пісню без впину, без втоми,
А в пісню вплітаються громи й проклін.
Ідуть до нас гості, ідуть з двох сторін — гура!

І літом в пожежі

Хай тобі сниться трубадур,
Що в ніч, як місяць скрився,
Під дому твого сірий мур
Утомлений прибився.

В його зіницях жаль дрижав,
Чоло зорали труди,
В руках розбиту лютню

Тиха, сумна, як мрії тінь повіяна,
Ти крізь душі моєї йшла кімнати,
Світи, де була пустка безнадійна,
Ти стала цвітом устеляти.

Тиха, сумна, як сонця блиск вечірній,
Шо в

Я знав колись твій рід… На склонах Чорногори,
Де в хмарах громи сплять, орлів де вітчина,
Стоять твоїх сестриць великі темні бори,
Над ними ходить ніч, сон, зорі, тишина…

Там

Що кривавих пісень Тобі в жертву не ніс,
А беріг їх у серці на дні,
Що вінків не сплітав з Твого болю і сліз, —
Прости мені!

Що не млів, не ридав, співчуття не просив,
Хоч

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь

Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха меланхолія
Змішалась з вдаваним докором.

У кутиках усток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І

При окопах — в сірий день осінній,
Де ще ранком стояли солдати,
Впав від кулі отаман курінний,
Впав сердега при дулі гармати…

А соколи далі полетіли,
Полишили свого отамана,

Кленовим листям вікна вбрала,
А хату — чарами пісень,
З Сольвейги піснею чекала
І ніч і день, і ніч і день.

Кленове листя буря збила,
В ніч задзвонив об шиби страх,
А

Колись село тебе пестило,
Сад легким сумом засипляв,
Понад колискою твоєю
Шопена дух не раз витав.

І брав тебе малу на руки,
Дівочі сни твої беріг,
І мрів, що ти життя

Гей, чи заглянеш ти коли
В світ моїх дум?
Чи він розжарить грудь твою,
Зворушить ум?

Може, в далекий підеш світ
Із цих сторін.
Я, що у тій долині зріс,
Тут стріну

Чому так рожі посумніли,
Скажи, скажи, чому?
Чому квітки в траві змарніли, —
Чи осінь ждуть німу?

Чом пташка жалісно співає
Між гіллям між сухим?
Чом з жовтих трав

За роком рік відлітає,
В гріб покоління падуть,
Тільки любов не минає,
Мої бажання не мруть.

Ще раз мені взріти
І перед видом твоїм,
Вмираючи, шепотіти:
Ти була для