Степан Чарнецький

Гей, сипле сніг, невпинно сипле сніг,
І біла ніч приходить.
За мною сто завіяних доріг,
А віддаль тугу родить.

До тебе, краю бідний мій,
За горами-ріками
Я в студінь, в

Прийшов до мене біль,
Прийшов та й сів за стіл;
Ішов від рідних піль,
Ішов від рідних сіл…

Казав, що там пожар,
Вся сила пекла й лють,
Шо там до синіх хмар
Стовпи

Понісся за тобою, як тихий плач берези,
Утаєний мій жаль в глуху і темну ніч;
Котились за тобою невиплакані слези,
Тих сліз ніхто не бачив, лиш чорна зимна ніч.

Часом у сні

Ходи, дівчино! Над ручаєм
Шпаркий нас човен жде.
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе!..

Ходи, дівчино! В тихім гаю,
Довкола берегів,

Гей, дзвонять дзвони, дзвонять. Рим шаліє,
В оргію сплітаються спіжеві звуки;
Летить псалом, росте, то знов німіє —
Понад дахи, склепіння, вежі, луки…

В’ється юрба, немов хребет

Безголосне, мов сон, у хату
Вкотився смерк. Високі стіни
Прибрались в довгі сірі тіні,
Запах камелій плив в кімнату.

Блідава світляна пасмуга
Кладеться на лице дівчини.

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь

Гей, знаю, що не підеш ти в життя за мною,
В життя, що мріє тінню беззвіздної ночі,
А прецінь серед виру з такою тугою
За тобою беззвіздно блудять мої очі…

Як хвиля срібних

Ходить смуток по темній касарні,
Тихо ходить попід сірі стіни.
За ним світло збитої ліхтарні
Снує довгі чудернацькі тіні.

У куточку при розгрітій печі
Гуртом сіли втомлені

Мов нині бачу все: у залі балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку в’ється,
І мерехтить кругом світил дрімучих рій,
І гомін музики меланхолійно ллється…

У вирі ми пливем! Я

І в мене є спомин маленької лялі,
Не тямлю, хто нею мене вщасливив;
Як льон, мала коси, уста — як коралі,
І то була перша, що я полюбив.

Грудьми її була сніжна порцеляна,
Я

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Івась і Катруся гуляють аж гей,
І хата весіллям лунає;
Петро стоїть мовчки в фрамузі дверей
І сумно на них поглядає…

Йвасеві й Катрусі промінний цей день:
Справляють

До Франції два гренадери йшли,
Що були в російськім полоні,
А як у німецьку господу зайшли,
Схилили чоло на долоні.

Пірнули сердеги в журливих думках
Об рідного краю злій

Прийди, сповита в чар пригаслих рут,
Як день конати буде;
Прийди з устами, наче маків жмут,
Відслони білі груди…

Вколиши душу звуком срібних струн,
В вечірній чар привдійся,

Не раз в душі моїй снуються
Старої пісні тихі звуки;
Кімната, смерк, скрізь тіні в’ються,
Сум надвечірньої години,
Поруч рояля стать дівчини —
Золоті коси, білі руки,
І

Не раз по тобі тужу в розжалення годину,
Як вітер жалісно об рами б’є віконні;
Надворі смутна ніч… Дощ стогне без упину
Та дзвонить на вікні мелодьї однотонні…

Душею я в той час

Ти була для мене цвітом рідних піль,
Снігу білим пухом з верхів моїх гір,
Ти була для мене сумом чорних ріль
І пошумом бору, що шлеться в простір.

Ти була для мене тим співом

I
Погоріла наша хата, погоріла,
І стодола з вітром, з димом полетіла,
Осталися на подвір’ю стіни голі,
Ходить вітер по світлиці і стодолі…
…А мамуню положили

Грай мені, грай… Ти знаєш, як настане
Смерк і в кімнаті розснуються тіні,
Коли бліда звізда у вікна гляне
І хорим світлом стелиться на стіни, —

Якась мара скрадається з-за печі,