Степан Чарнецький

Не раз в вечірнюю годину
Я йду поблиз твоєї хати
І чую, як тугою линуть
Звуки вечірньої сонати
В край зоряних світів…

Я чую: ти сама їх граєш,
Як і колись. Чи на

Гей, гей! Чимало полетіло
Пташат від своїх гнізд,
Чимало хмар перекотилось,
Чимало згасло звізд!

Гей, гей! Чимало із левади
Сплило води у ліс,
І серця мрій чудових,

В огороді коло хати,
Де айстри вмирали,
Жовнярики молодого
Стрільця поховали.

Та не встигли витесати
Хрестика з дубини,
Посадили на могилі
Чорний кущ

При окопах — в сірий день осінній,
Де ще ранком стояли солдати,
Впав від кулі отаман курінний,
Впав сердега при дулі гармати…

А соколи далі полетіли,
Полишили свого отамана,

Гей, сипле сніг, невпинно сипле сніг,
І біла ніч приходить.
За мною сто завіяних доріг,
А віддаль тугу родить.

До тебе, краю бідний мій,
За горами-ріками
Я в студінь, в

Ходить смуток по темній касарні,
Тихо ходить попід сірі стіни.
За ним світло збитої ліхтарні
Снує довгі чудернацькі тіні.

У куточку при розгрітій печі
Гуртом сіли втомлені

Далеко за хатами
Посеред моря трав,
Порослий шуварами,
Дрімав півдикий став.

Заріс, зчорнів, запався,
Змережив зіллям дно,
Хіба лиш місяць клався
Ніччю на те

І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день чи ніч — і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

І тебе взяв указ із

Не раз душа моя скимить
В глухі беззвіздні ночі,
І сум туманний давить грудь
І до землі толочить…

Не сниться стать мені твоя,
Ні твої сині очі,
А душа стогне і скимить

Часом моє серце такий тисне біль,
Як сумерку тиша понад стерні злине…
Розстогнаний вітер гуде серед піль,
Стеблом помітає та безслідно гине.

Часом моє серце такий тисне біль,

Гей, чи заглянеш ти коли
В світ моїх дум?
Чи він розжарить грудь твою,
Зворушить ум?

Може, в далекий підеш світ
Із цих сторін.
Я, що у тій долині зріс,
Тут стріну

Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха меланхолія
Змішалась з вдаваним докором.

У кутиках усток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І

Ходи, дівчино! Над ручаєм
Шпаркий нас човен жде.
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе!..

Ходи, дівчино! В тихім гаю,
Довкола берегів,

Не раз в душі моїй снуються
Старої пісні тихі звуки;
Кімната, смерк, скрізь тіні в’ються,
Сум надвечірньої години,
Поруч рояля стать дівчини —
Золоті коси, білі руки,
І

Минають дні, минають ночі,
Ти за буфетом все сама;
В утому вбрали твої очі
Сліди недоспаної ночі,
Жалоба в них тремтить німа…

Скажи, маленька, чи ніколи
В тебе не

Я іду… Чорна ніч слонить тінню мене,
Вітер спомини звіє по мені,
Мов скиталець блудний, човен мій пожене,
Гей, на море, на хвилі на сині.

Я іду. Чи найду супокійний

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь

Мов нині бачу все: у залі балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку в’ється,
І мерехтить кругом світил дрімучих рій,
І гомін музики меланхолійно ллється…

У вирі ми пливем! Я

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

Казали мені люди, що в нову податись
Гадаєте дорогу. Вже і костюм шиють,
Мирт жде, щоби вінком голівку вашу вбрати, —
Все готове… Ще тільки перед світом криють.

І в тім невдала