Степан Чарнецький

Несуться хвилі рвучі,
Шумить підводний вир.
Над берегом на кручі
Дрімає монастир…

Іде вечірня хвиля,
Темніє небосклін.
Об берег плеще хвиля,
І тужно плаче

На Поділлю при дорозі,
Що йшла вздовж ланів,
В спеках, в стужах, на морозі
Малин хрест чорнів…

Місяць сяєвом стелився
На стерні пусті:
Йшли стрільці… Слізьми залився

В огороді коло хати,
Де айстри вмирали,
Жовнярики молодого
Стрільця поховали.

Та не встигли витесати
Хрестика з дубини,
Посадили на могилі
Чорний кущ

При окопах — в сірий день осінній,
Де ще ранком стояли солдати,
Впав від кулі отаман курінний,
Впав сердега при дулі гармати…

А соколи далі полетіли,
Полишили свого отамана,

Ти їдеш там, де млисте, зимне море
Мутними хвилями змиває береги,
Де небо півночі студене, непрозоре
Спов’є всі думи мрякою нудьги…

Ти їдеш там, де в холоду обіймах
Найкращі

Гей, гей! Чимало полетіло
Пташат від своїх гнізд,
Чимало хмар перекотилось,
Чимало згасло звізд!

Гей, гей! Чимало із левади
Сплило води у ліс,
І серця мрій чудових,

Далеко за хатами
Посеред моря трав,
Порослий шуварами,
Дрімав півдикий став.

Заріс, зчорнів, запався,
Змережив зіллям дно,
Хіба лиш місяць клався
Ніччю на те

І тебе мені жаль, сірий сину півночі,
Що ідеш день чи ніч — і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

І тебе взяв указ із

Іване без роду, Іване без долі,
Куди не ходив ти, кого не видав?
У спеку і стужу, у лісі і в полі
Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…

На сербських зарінках* клалась твоя сила,

Не жду спокою! Бурі жду,
Щоби заграла громом;
Най олов’яним звоєм хмар
Над моїм стане домом…

Її святих огнів я жду,
Коли над головою
Розсвітять темний небозвід

Гей, чи заглянеш ти коли
В світ моїх дум?
Чи він розжарить грудь твою,
Зворушить ум?

Може, в далекий підеш світ
Із цих сторін.
Я, що у тій долині зріс,
Тут стріну

Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха меланхолія
Змішалась з вдаваним докором.

У кутиках усток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,
Як жалко твій спів линув вдаль,
Неначе закляти хотів в свої звуки
Весь біль мого серця і жаль…

Ридали всі струни, акорди стогнали,
І

Часом моє серце такий тисне біль,
Як сумерку тиша понад стерні злине…
Розстогнаний вітер гуде серед піль,
Стеблом помітає та безслідно гине.

Часом моє серце такий тисне біль,

Минають дні, минають ночі,
Ти за буфетом все сама;
В утому вбрали твої очі
Сліди недоспаної ночі,
Жалоба в них тремтить німа…

Скажи, маленька, чи ніколи
В тебе не

Я іду… Чорна ніч слонить тінню мене,
Вітер спомини звіє по мені,
Мов скиталець блудний, човен мій пожене,
Гей, на море, на хвилі на сині.

Я іду. Чи найду супокійний

В розмріянь болісній годині,
Як смерк прислонить сонні гори, —
Вітер з травою в полонині
Веде таємні розговори.
В розмріянь болісній годині,
Як зашумлять вечірні бори,
А

Часом, як смерк розстелить сірі крила
І довгі дні стануть западати,
Ти в дім приходиш, моя ясна, біла,
І крізь самотні тихо йдеш кімнати.
Віє від тебе запах рож весняних,
Шо

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,
Вбрану в мелодію розжалених піль?
Мряки лягали на пусту долину,
І смуток нісся від далеких ріль,
Котився ген над згаслими ланами
Та опинявся

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Поглянь