Степан Чарнецький

Коня вороного сідлай
І, як зійде зоря,
Лети — чи море, степ чи гай —
До Дункана-царя.

Сховайся в стайні у куток,
Старий конюх там є;
Його спитай, котру з доньок
Цар

Грай мені, грай… Ти знаєш, як настане
Смерк і в кімнаті розснуються тіні,
Коли бліда звізда у вікна гляне
І хорим світлом стелиться на стіни, —

Якась мара скрадається з-за печі,

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Мов нині бачу все: у залі балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку в’ється,
І мерехтить кругом світил дрімучих рій,
І гомін музики меланхолійно ллється…

У вирі ми пливем! Я

Із полотна глядиш на мене
Таким безмірно сумним зором,
А в ньому тиха меланхолія
Змішалась з вдаваним докором.

У кутиках усток вишневих
Таїться скромно відтінь злоби,
І

При окопах — в сірий день осінній,
Де ще ранком стояли солдати,
Впав від кулі отаман курінний,
Впав сердега при дулі гармати…

А соколи далі полетіли,
Полишили свого отамана,

Колись село тебе пестило,
Сад легким сумом засипляв,
Понад колискою твоєю
Шопена дух не раз витав.

І брав тебе малу на руки,
Дівочі сни твої беріг,
І мрів, що ти життя

Хай тобі сниться трубадур,
Що в ніч, як місяць скрився,
Під дому твого сірий мур
Утомлений прибився.

В його зіницях жаль дрижав,
Чоло зорали труди,
В руках розбиту лютню

Понісся за тобою, як тихий плач берези,
Утаєний мій жаль в глуху і темну ніч;
Котились за тобою невиплакані слези,
Тих сліз ніхто не бачив, лиш чорна зимна ніч.

Часом у сні

І в мене є спомин маленької лялі,
Не тямлю, хто нею мене вщасливив;
Як льон, мала коси, уста — як коралі,
І то була перша, що я полюбив.

Грудьми її була сніжна порцеляна,
Я

Не раз в вечірнюю годину
Я йду поблиз твоєї хати
І чую, як тугою линуть
Звуки вечірньої сонати
В край зоряних світів…

Я чую: ти сама їх граєш,
Як і колись. Чи на

Гей, знаю, що не підеш ти в життя за мною,
В життя, що мріє тінню беззвіздної ночі,
А прецінь серед виру з такою тугою
За тобою беззвіздно блудять мої очі…

Як хвиля срібних

Гей, чи заглянеш ти коли
В світ моїх дум?
Чи він розжарить грудь твою,
Зворушить ум?

Може, в далекий підеш світ
Із цих сторін.
Я, що у тій долині зріс,
Тут стріну

В огороді коло хати,
Де айстри вмирали,
Жовнярики молодого
Стрільця поховали.

Та не встигли витесати
Хрестика з дубини,
Посадили на могилі
Чорний кущ

У бурю-негоду, як падають громи,
Співаємо пісню без впину, без втоми,
А в пісню вплітаються громи й проклін.
Ідуть до нас гості, ідуть з двох сторін — гура!

І літом в пожежі

Кленовим листям вікна вбрала,
А хату — чарами пісень,
З Сольвейги піснею чекала
І ніч і день, і ніч і день.

Кленове листя буря збила,
В ніч задзвонив об шиби страх,
А

Прийшов до мене біль,
Прийшов та й сів за стіл;
Ішов від рідних піль,
Ішов від рідних сіл…

Казав, що там пожар,
Вся сила пекла й лють,
Шо там до синіх хмар
Стовпи

I
Погоріла наша хата, погоріла,
І стодола з вітром, з димом полетіла,
Осталися на подвір’ю стіни голі,
Ходить вітер по світлиці і стодолі…
…А мамуню положили

Не раз душа моя скимить
В глухі беззвіздні ночі,
І сум туманний давить грудь
І до землі толочить…

Не сниться стать мені твоя,
Ні твої сині очі,
А душа стогне і скимить

Казали мені люди, що в нову податись
Гадаєте дорогу. Вже і костюм шиють,
Мирт жде, щоби вінком голівку вашу вбрати, —
Все готове… Ще тільки перед світом криють.

І в тім невдала