Степан Чарнецький

Гей, знаю, що не підеш ти в життя за мною,
В життя, що мріє тінню беззвіздної ночі,
А прецінь серед виру з такою тугою
За тобою беззвіздно блудять мої очі…

Як хвиля срібних

Мов нині бачу все: у залі балевій
Веселий гамір слів за шумом шовку в’ється,
І мерехтить кругом світил дрімучих рій,
І гомін музики меланхолійно ллється…

У вирі ми пливем! Я

Часом моє серце такий тисне біль,
Як сумерку тиша понад стерні злине…
Розстогнаний вітер гуде серед піль,
Стеблом помітає та безслідно гине.

Часом моє серце такий тисне біль,

Гей, гей! Чимало полетіло
Пташат від своїх гнізд,
Чимало хмар перекотилось,
Чимало згасло звізд!

Гей, гей! Чимало із левади
Сплило води у ліс,
І серця мрій чудових,

Осінь холодна, непривітна, зимна…
Покутну пісню вітер в полі віє,
Над світом хмара сповершилась димна,
Як килим смутку, втрати, безнадії…

Осінь холодна, непривітна, зимна…

Слухай! Клянуся: орлинії крила
Розпущу ще раз і злину горою;
Ше розжариться в грудях моїх сила,
На лет зірвуся… Лиш ти будь зі мною.

Ше раз зірвуся в зоряні блакити
До зір,

Тиха, сумна, як мрії тінь повіяна,
Ти крізь душі моєї йшла кімнати,
Світи, де була пустка безнадійна,
Ти стала цвітом устеляти.

Тиха, сумна, як сонця блиск вечірній,
Шо в

Куди сповершені гранітні горді стіни
І смерековий ліс у вічній млі дрімучій —
В провалині страшній, у темних борів тіні,
Мов срібнолетний вуж, там повзе Прут ревучий.

Глянь в

Не раз по тобі тужу в розжалення годину,
Як вітер жалісно об рами б’є віконні;
Надворі смутна ніч… Дощ стогне без упину
Та дзвонить на вікні мелодьї однотонні…

Душею я в той час

Ти була для мене цвітом рідних піль,
Снігу білим пухом з верхів моїх гір,
Ти була для мене сумом чорних ріль
І пошумом бору, що шлеться в простір.

Ти була для мене тим співом

Твій голос — то слізна без слів
Молитва білих квітів,
То тихий мелодійний спів
Із зазірних засвітів…

Твій голос — то страшний проклін, —
Аж серце каменіє…
Твій голос —

Не йди від мене ти, що все сіяла
На небі мого щастя, як промінна зоря,
Диви: найкращі квіти доля потоптала,
І стежку заступили темні тіні горя…
Не йди!..

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,
Як жалко твій спів линув вдаль,
Неначе закляти хотів в свої звуки
Весь біль мого серця і жаль…

Ридали всі струни, акорди стогнали,
І

Ти їдеш там, де млисте, зимне море
Мутними хвилями змиває береги,
Де небо півночі студене, непрозоре
Спов’є всі думи мрякою нудьги…

Ти їдеш там, де в холоду обіймах
Найкращі

Не раз душа моя скимить
В глухі беззвіздні ночі,
І сум туманний давить грудь
І до землі толочить…

Не сниться стать мені твоя,
Ні твої сині очі,
А душа стогне і скимить

Притихла буря… Низько над землею
Тягнуться хмари втомлені, понурі;
Сонце сховалось під сіру кирею,
Хати здрімались, задумані, хмурі…

У густій мряці потонули гори,
Тишина

Коби я міг, як тії білі квіти,
Що на твоїх чарівних грудях в’яли, –
Коби я завжди міг при тобі мріти,
Краси твоєї чаром зір поїти, –
Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби

Прийди, сповита в чар пригаслих рут,
Як день конати буде;
Прийди з устами, наче маків жмут,
Відслони білі груди…

Вколиши душу звуком срібних струн,
В вечірній чар привдійся,

Над каламутною водою
стою в задумі,
Уся моя душа, здається,
втонула в шумі.

Глухо об берег хвиля плеще
та в камінь б’ється,
І однотонна якась дума
в хвилях

Гори слонили мряки сині,
Туга дрімучий ліс покрила,
В глибокій сумерку годині
Отара хмар по небі плила…

Ген, коби ти, дівчино мила,
Була в ту хвилю в полонині!
Пусто… Ліс