Роман Купчинський

Вечоріє, сірі тіні
Лізуть в хату крізь вікно
І лягають попід стіни
Уводно.

Вечоріє. Налітають
Рої скорбних дум
І на серце насилають
Дивний сум.

Сонце — як усміх дитини,
Хмари — як материн гнів.
А понад нивами лине
Сріблом вибиваний спів.
Сріблом вибиваний,
Золотом зливаний,
Дзвонами золотими.

Серце камінне —

Пісня мисливців

Підганяйте, хлопці, коней,
Гляньте, неба край червоний,
Хмари захід заступили,
Буде з вітром сніг!

Підганяйте, не дрімайте
На вечерю

Купаюся у ранку золотім
І п’ю повітря, зимне, як вино.
Який прекрасний той господній дім!
Яке велике, чисте в нім вікно!

Поля ще сплять, закутані в імлу,
Та ліс вже встав,

“Коханий, чуєш!? — Дзвін десь дзвонить!
Переливається і б’є…
У темну тишу тонуть тони”…
“Люба! То серце моє!”

“Коханий, бачиш!? — Дивне світло
У сяйві ти, у яснім я…
Немов

Хотіла м’ячика — я вирвав своє серце,
Колола в ноги рінь — я в душу постелив.
Побігала,
Погралася,
Покинула,
Пішла…
І не оглянулась, як сонце на добраніч.
І не

Ніч квочкою сідає над полями.
Так захисно, так добре під крильми.
Журчить потік, як казка мами…
Кохана, обійми!

Десь, нічліжани ватру запалили.
Снується спів, як нитка

Йдемо дорогою життя,
Як ті сліпці на прощу.
Над нами вихром дні летять
І зачекати не хотять
“На Вас? Як довго? Пощо?!”

Таскаємо в своїх торбах
Пророцтва і пеани
І

Похмуре небо і гнівливе
Над безпомічною землею
Проносить тучі, бурі, зливи,
І оливом тяжить над нею,
Немов той злочин над душею.

“Як можеш так себе хвалити?!”
Питався раз старий поета молодого.
“Нічого в тім немає, дядьку, злого,
Коли хвальба дає і їсти й пити!

Бо слава — пташечка химерна,
Не прилетить

Січова антифемінстична

Пиймо, друзі, грай, музико,
Нам вже все одно.
Бо правдиві в світі тільки
Музика й вино.

Був собі стрілець, що дівчину мав.
Як квітки,

Ситом сіє сиві струї
Хтось химерний. Хмар хитон
Розпростер на небі вітер.
Слизько. Слізно. Сумно. Сон.

Вимок ворон на воротях.
Сльози скапують зі стріх.
Ластівка

Мандрівна пісня

Гей, мандрують пластуни
Через гори-долини –
Гей, доріженька закурилася…

Перед ними рідний край
Розгорнувся, як Дунай –
Гей, доріженька

Стрілецька пісня

Готуй мені збрую,
Готуй мені коня.
Бо я серцем похід чую,
Дівчинонько моя.

Дай уста рожеві
Ще поцілувати,
Ніж заграють нам крицаві

Пластова мандрівна пісня, створена 1947 року

Зашуміли верби при потоці,
Гей, гей, долинами.
Збирайтеся ви, хлопці-молодці,
Гей, гей, з пластунами!

Збирайтеся ви,

Тиха ніч поля накрила,
Як щовечір накриває
Добра мати сонну доню.
Тільки звідкись пошум крил,
Тільки щось шепоче гай,
Тільки десь блищить вогонь.

Срібнорунні хмари

Пожовкле листя, сіре небо.
Осінній вітер, листопад,
Ох, скільки споминів далеких
До нас вертається назад!..

Був час і вітряний і зимний,
І листя падало на шлях,
Та в душах

Багата ти єси і бідна, Україно,
Мій краю дорогий, і раю і руїно.
Благословенна ти, й проклята рівночасно,
Замаяна добром і вкрита лихом рясно.
Топтали твій загін наїзники недобрі…

Давить мене той стоголовий,
Тисячоокий звір
І кожну добру каплю крови
Висмоктує лежма.

Повітря! — груди. Сонця! — зір.
Душно. Тьма.

Грізне залізне

Засумуй, трембіто,
Та (й) по всему світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.

Засумуй, трембіто,
Та (й) на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні