Роман Купчинський

Лісова пісня

Чи знаєш ти найкращу в світі пісню,
Як ліс шумить і грає темний бір?
Чи знаєш ти цю тишу благовісну,
Як ліс мовчить і молиться до зір?

Чи знаєш ти

Давні ми вже, дівчино люба,
Та не погасло в нас чуття,
Взяли ми молодість за чуба
І завернули з небуття.

Ми воскресили в грудях спомин,
А в душах розвели вогонь,
Ми знов

Як забрався останній сніп з поля
На спочин у стодолу,
Вийшов вітер потиху з подолу
І розглянувся… Воля!

“Грай музико!” Заграли тополі,
“Веселіше!” усюди…
“Гей, набік там

По полі вітер листя гонить,
Як доля сироти дрібні.
На сон голівку днина клонить,
і сумерки повзуть брудні…

Вечоріє, сірі тіні
Лізуть в хату крізь вікно
І лягають попід стіни
Уводно.

Вечоріє. Налітають
Рої скорбних дум
І на серце насилають
Дивний сум.

Похмуре небо і гнівливе
Над безпомічною землею
Проносить тучі, бурі, зливи,
І оливом тяжить над нею,
Немов той злочин над душею.

В третю річницю смерти Нестора Нижанківського

Це знають гори, доли,
Ліси, поля і дебри,
Що наші українці
Найкращі конфінебри.

Когось десь поховати,
Чи плакати

Десь там, за горами, всміхнені обрії,
Десь там, за горами, даль золота.
Жду — не діждуся я вістоньки доброї.
Хмари, сльота…

Десь там, за горами, ручки залюблені
Шовком

Зажурились галичанки та й на тую зміну:
«Ой відходять наші стрільці десь на Україну.
Хто ж нас поцілує в уста малинові,
Карі оченята, чорні брови».

«Не журіться, галичанки, є ще

Пісня

Розігнала доля нас по світі,
Як той вітер листя восени,
Не дала нам ані дня радіти,
Не дала нам сонця, ні весни.

Коротаєм вік свій на чужині
І скриваєм

І там і тут хмарки біжать,
Сміється вітер молодий,
Зелено руняться збіжжя,
І коливаються сади.

І там і тут ліси шумлять,
Весна клекоче в грудях рік,
Встає невиспана

На древнє місто сіли мряки,
На древнє місто королів.
Люблю я той старинний Краків
З достойним замком на скалі.

Люблю його маленькі площі,
Покриті сніддю вулиці,
Церкви —

Купаюся у ранку золотім
І п’ю повітря, зимне, як вино.
Який прекрасний той господній дім!
Яке велике, чисте в нім вікно!

Поля ще сплять, закутані в імлу,
Та ліс вже встав,

Тиха ніч поля накрила,
Як щовечір накриває
Добра мати сонну доню.
Тільки звідкись пошум крил,
Тільки щось шепоче гай,
Тільки десь блищить вогонь.

Срібнорунні хмари

Перепливуть роки, як ріки,
І дні, як табуни хмарок,
А ти яснітимеш повіки
На березі моїх згадок.

Перегудуть погрози грому
І дощ осінній прошумить,
Та буде вічно в серці

Поїхати в далекий манастир,
Де Бог щодня приходить на розмови,
Де в келіях царює вічний мир
І осіняє братію Христову.

Піти з отцем ігуменом на прохід,
Відвідати порослий

Кожний думай, що на тебе
Ювілей небавом жде,
Що тебе хвалити будуть,
Як ніколи і ніде.

Що тоді тобі припишуть
Все, чого ти не зробив,
Навіть тут всміхатись будуть

“Як можеш так себе хвалити?!”
Питався раз старий поета молодого.
“Нічого в тім немає, дядьку, злого,
Коли хвальба дає і їсти й пити!

Бо слава — пташечка химерна,
Не прилетить

Маріє, Мати Христа Бога,
Трояндо запашна!
Чи вже для нас повік дорога
Така страшна?

Від Джінґісхана по сьогодні —
Дими, дими, дими…
Позаповнялися безодні
Ущерть

Не раз я був на возі і під возом
І їв хліби з усякої печі,
Я пізнаю, що серце, а що розум,
Що голуби, що круки, що сичі.

Ніщо мене на світі не дивує,
Ні глупота, ні підлість,