Роман Купчинський

Заквітчали дівчатоньки стрільцеві (1) могилу,
Замість мали заквітчати стрілецькую (2) милу.

Невисокий хрест берези заплели віночком,
Замість мали заплітати косу

Засумуй, трембіто,
Та (й) по всему світу,
Що зів’яло галичанам
Сорок тисяч цвіту.

Засумуй, трембіто,
Та (й) на всі Карпати,
Щоб не ждали сина з войни
Ні отець, ні

Накрила нічка, та й тихесенька,
Земленьку кругом.
Лиш вітер мряки жене злегенька
Над розіспаним лугом.

І до любови накликають
Чарівниченька-солов’ї.
а місяць срібний

Не сміє бути в нас страху
і жадної тривоги. – Чому?
Бо ми є лицарі грізні
Залізної Остроги!

Кладочка, кладочка узесенькая.
Дівчино, рибчино молоденькая.
До дівчини мені

Ой зацвіла черемха, зацвіла
Ярим цвітом.
Там прощався та й стрілець січовий
З білим світом.

Там прощався та й стрілець січовий
З квітоньками,
Що немає кому прокопати

“Як можеш так себе хвалити?!”
Питався раз старий поета молодого.
“Нічого в тім немає, дядьку, злого,
Коли хвальба дає і їсти й пити!

Бо слава — пташечка химерна,
Не прилетить

Поїхати в далекий манастир,
Де Бог щодня приходить на розмови,
Де в келіях царює вічний мир
І осіняє братію Христову.

Піти з отцем ігуменом на прохід,
Відвідати порослий

Десь там, за горами, всміхнені обрії,
Десь там, за горами, даль золота.
Жду — не діждуся я вістоньки доброї.
Хмари, сльота…

Десь там, за горами, ручки залюблені
Шовком

Пісня мисливців

Підганяйте, хлопці, коней,
Гляньте, неба край червоний,
Хмари захід заступили,
Буде з вітром сніг!

Підганяйте, не дрімайте
На вечерю

Січова антифемінстична

Пиймо, друзі, грай, музико,
Нам вже все одно.
Бо правдиві в світі тільки
Музика й вино.

Був собі стрілець, що дівчину мав.
Як квітки,

Покинь тягар дрібних жалів,
Турботи сірих днів.
Найкращий лік для нас усіх –
Веселий спів, безжурний сміх.

Лине час над нами бистро
І стрясає цвіт життя.
Тільки чесне

Давня мисливська пісня

Стрільцем бим бути рад.
Стрільцем бим бути рад.

Як побачу порошницю,
Пистолята і рушницю,
Гарну з борсука торбину
Та стрілецьку

Ситом сіє сиві струї
Хтось химерний. Хмар хитон
Розпростер на небі вітер.
Слизько. Слізно. Сумно. Сон.

Вимок ворон на воротях.
Сльози скапують зі стріх.
Ластівка

Йдемо дорогою життя,
Як ті сліпці на прощу.
Над нами вихром дні летять
І зачекати не хотять
“На Вас? Як довго? Пощо?!”

Таскаємо в своїх торбах
Пророцтва і пеани
І

Як ніч приляже за порогом,
Як стихне вулиця і дім,
Згадай знайомого старого
Що був вірителем твоїм.

Багата ти єси і бідна, Україно,
Мій краю дорогий, і раю і руїно.
Благословенна ти, й проклята рівночасно,
Замаяна добром і вкрита лихом рясно.
Топтали твій загін наїзники недобрі…

Сонце — як усміх дитини,
Хмари — як материн гнів.
А понад нивами лине
Сріблом вибиваний спів.
Сріблом вибиваний,
Золотом зливаний,
Дзвонами золотими.

Серце камінне —

Давить мене той стоголовий,
Тисячоокий звір
І кожну добру каплю крови
Висмоктує лежма.

Повітря! — груди. Сонця! — зір.
Душно. Тьма.

Грізне залізне

Кругом по полю чарівниця
До місяця полотна сушить,
Зубами скреготить, свариться,
Хто полотно ногою рушить.

Патлаті кужеле поклала,
Де сосни синіли зелені,
І відьмам

“В погоню, в погоню за ним!
Гляньте — тіка в далині!”
Дивуються трави: “За ким?!”
“Вітер!” — Кричать ясені.
Береза: “Ой, коси порвав!”
Липа: “І груди роздер!”
Хвилюється