Різдвяні

Різьблю свій сон… От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Ти не любиш мене, ти не любиш мене…
Вже нема повороту до раю!..
Не всміхнеться мені твоє личко ясне…
Чи ж то правда, мій Боже? Благаю!

Розлюбити тебе, розлюбити тебе.
Та чи ж

“Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало —
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,

Печально я гляжу на наше поколенье.
Лермонтов

Як подивлюсь на хист теперішніх людців,
На витребеньки їх… Та що з ними мороки!..
То, далебі, дрючок отак би і вхопив,

Вийшов огірочок
Вранці на горбочок:
— Як навколо гарно,
Тихо і не хмарно!

Сонечко пригріло,
В росах заяскріло —
Миттю огірочок
Сів у холодочок.

Раді мама й

Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов…
І червону, гарячу мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються рани…

Рани, серця рубіни!
Ви —

Мій друже, мій роче
Ти прийдеш до нас опівночі, роче,
Відкриєш красу новорічної ночі,
Відкриєш нам двері нових сподівань,
Нового життя ще не звідану грань.
Мій друже хороший,

М’якше, оркестр!
Інтимна півтьма…
Дамського вальсу високі закони:
От вона йде. Скромність сама.
Ну абсолютно – Пречиста з ікони!

Бантик шкільний. Цнотливий комірець.
Гра

А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти — на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на

В колисці, сплетеній із верболозу,
Мене малого мати колисала
I щось ласкаве, ніжне промовляла,
Втираючи мої невинні сльози.

А потім, щоб заснув, мені співала
Тихенько-тихо

Вже триста з гаком
штатні муедзини
(Не з мусульманських, а з тутешніх крес)
Так гучно скімлять у кущах калини
Над крученою долею Вкраїни,
Що, схоже, мають з того

Шість літ щодня надіятись і ждати,
Шість літ в огні горіть і не згорать,
Удари стріл з руки коханої приймати
І все прощать!..

Свій біль тяжкий я переміг любов’ю,
Для неї всі

Був я вітром, був я лютим, був я нордом.
Став я ніжним, став я птахом і крилом.
А якось мені зустрілась вельми горда –
І прокинувся я вранці джерелом.

Лепечу тепер струмочком

Милуюсь неповторною красою,
Яку природа на землі створила,
Яку для нас навіки оживила
Незнаною щедротною рукою.

Яка велика благодатна сила,
Що вистояла в боротьбі із тьмою,

У червні раптом випав сніг
На молоде, квітуче жито,
На луг зелений, на моріг —
І забіліло всюди літо.

Біліє липа у садку,
Біліють вишні і черешні,
Стоять в снігу, як в

Яко аще бы не закон твой поучение мое был, тогда убо погибл бых во смирении моем.

Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б

“Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?” —
На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
“Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під-корінця забрав”.

Бува і чоловік

— Бджілко, бджілко, ти куди?
— На луги та у сади
Медовиті й запашні.
Здрастуй, Травню, здрастуй!

Мною Квітень-першоцвіт
Передав тобі привіт,
Тільки хмаркою мені

Я видел сон: Аравии пустыни,
Раскалены, необозримы,
Раскинулись в моих глазах.
И, будто манием волшебные десницы,
Святые библии страницы
На них воскресли в чудесах.