Різдвяні

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі

…від рідних їм по долі українців

Вітаємо тебе, гіркий, далекий краю,
Повитий горами, порізаний річками,
Облитий моря синього прозорою водою.
Укритий, наче рай, зеленими

Щоб я не знеміг од щастя.
В руйнівному ритмі,
Щоб радість мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночі
буває вечір. І потім
ще ж день пригаса!..
Додам

Велик пророк! Велике його слово –
Воно луна, як дзвін той голосний.
Все плем'я рідне слухати готово
Натхненну мову, гомін той дивний.

Пророк в громаді, наче кедр в

Доки мені, неборачку,
Сидіти в запічку?
Я великий, я вже можу
Погасити й свічку!
Що пальчика спекти можна,
Теє добре знаю,
Вже тепер отак на «жижу» —
Губки надимаю:

Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх,—
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця

Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га,

Був собі баран та вівця,
Накосили вони стіжок сінця,—
А я знов почну з кінця:
Був собі баран та вівця
(і так далі, поки не докучить).

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх — кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І

Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
— Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?

Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
— Іще живі, ще здорові
Всі

Пісня Марусі Чурай

Ой ти ж мені обіцявся
Любити, як душу,
Тепер мене покидаєш,
Я плакати мушу.

Будь щасливий із тією,
Котру ти кохаєш,
А над мене вірнішої

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки,

Д.Д.

Наближається спогадів повінь…
В.Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну віру,
Коли жаття сплітає у вінець
В незнаній черзі

Ти, кажуть, приїхала, серденько, знов
І принесла мою тиху любов;
Мої радісні сни, мої муки-печалі
Знов привезла ти мені з чужини.
Серце моє! Що мені тепер ти і що я?
Надії мої

Мені твоїх поцілунків
Вовік не буде доста,
Тож підпливай до мене,
Сирено злотохвоста.
Я маю трохи дивні,
Та все ж чудові клешні,
Вони тебе зігріють,
Як почуття

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від

Якось-то кухар знакомитий,
Обід зваривши смаковитий,
Побіг близенько у крамничку,
Либонь,купить якусь дрібничку.

А може,й чарочку смикнуть
(Любив часами він черкнуть!).

На працю нашу уважати
Не вам, славутнії митці!
Ваш суд не має осягати
Спробунки нашії отсі.

Для душ несміливих, лагідних
Ми теє слово подаєм, –
І в їх, у сестер наших

Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки