Різдвяні

Сурмлять прощання дальні журавлі,
на пізніх ватрах догоряє осінь,
і обрію зеленувата просинь,
мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,
колише

Гайда, дітки, у садок!
Любо там та мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята,
І барвіночок хрещатий
Стелеться до хати.

Доки мені, неборачку,
Сидіти в запічку?
Я великий, я вже можу
Погасити й свічку!
Що пальчика спекти можна,
Теє добре знаю,
Вже тепер отак на «жижу» —
Губки надимаю:

Як задумав боровик, —
Прездоровий, мов той бик, —
На жуків іти війною
Із громадою грибною.
Посилає посланців,
Геть по лісові гонців,
Щоб трубили, щоб гукали,
Щоб усіх

Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось — хай буде завірюха, —
Ах, як я хочу віднайти вікно
У сірім мурі одностайних рухів!

А в тім вікні нехай замерехтить
Чиєсь

Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.

Немов кавалки

Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га,

Ти — тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляху.

Л.Могилянська

I
Відпочинеш і підеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб

Був собі баран та вівця,
Накосили вони стіжок сінця,—
А я знов почну з кінця:
Був собі баран та вівця
(і так далі, поки не докучить).

Благослови, мій Боже, Україну,
З’єднай водно всі київські церкви,
Завмерлу нашу мову оживи,
Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,
Вклонюсь Тобі

Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана й батога,
І зуби, як сніжинки,

Я відчуваю над твоїм чолом
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий ореол
Показує, що ти – осердя світла.

Ти – світлоносиця, а я – земля,
Заповнена темнотами й

Туго пісня випиналась
над рікою — тятивою,
ніби райдугу пустили
з лісу-бору,
з-за ріки.

Вечорове.
Вечорниці.
Голоси дівчат під місяцем
чорнобриві.

Заздро

Щирому ратаєві непочатих перелогів рідного поля В. І. В[асиленко]ві

Не літа нам старі страшні,
Як те, що старі сі літа:
Пригоди всякі навісні,
Життя без ясного

В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій —
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям…

Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, —
Обернись хоч в тінь лелеки

Пісня Марусі Чурай

Стелися, стелися, зелений горшку!
Гей, ви не тіштеся, мої вороженьки, моїй пригоді!
Бо моя пригода, бо моя пригода, як літня роса,
Як вітер повіє, як

…від рідних їм по долі українців

Вітаємо тебе, гіркий, далекий краю,
Повитий горами, порізаний річками,
Облитий моря синього прозорою водою.
Укритий, наче рай, зеленими

Велик пророк! Велике його слово –
Воно луна, як дзвін той голосний.
Все плем'я рідне слухати готово
Натхненну мову, гомін той дивний.

Пророк в громаді, наче кедр в

Заграва ясная, зоря світова
Доню збудила мою!
Любка малесенька плакать готова,
Маму гукає свою.

Ні, моя доненько! Світло червоне —
Радість денную несе:
Стане тим світлом

Виплив місяць із-за хмари та й став серед неба,
Мов людей спитати хоче, чого кому треба.
Під вікнами хуртовина виє та голосить,
До хатини убогої стежечки заносить.
Засмутився