Різдвяні

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в

Ти пам’ятаєш, кішко, Сонне Царство?
Ані тобі турбот, ані мені тривог?
Одна розкутість скрізь, саме багатство,
блаженствуємо ми, відпочиває Бог.

Медовий виноград, єлейна

Білими смугами зроблено лави,
і коли присідають на них зірки,
мохнаті, як дві чилійські лами,
вони палають, як сірники!

Я проводжаю вогні Одеси,
у море просторе щоночі

Надії Михайлівні

Хрещена матінко моя,
ти народилась цього дня,
і я в Христі вже 30 літ,
вбережений від чорних бід.

Велике серце у тобі
із малодухими в

“Але” з останньої сльози
спадає крапкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано “але”
з великого мале.

Інструмент камертон…
Інструмент камертон…
Упіймай, як цвіте азалія.
Жоден бутон.
І от – бутон.
Квіток аномалія!

А як цвіте і відцвітає любов?
Бов-бов! Бов-бов!
Як

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а

Ти живеш на верховині,
де холодний вітер нині
у сумні трембіти дме.
З буків осінь відлітає,
а куди? – ніхто не знає.
Ти звикаєш до розлуки
і рубаєш сиві буки,
бо ніщо

Кохання – Тихий океан,
який нас викинув на сушу.
Я не тебе любити мушу, –
тоді врятуємось від ран.

Приспів:

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного

Я – вогонь!..
Моє полум’я зле з твоїм тілом у постілі грає.
Я – вогонь!..
Твоє серце живе в голосному благанні згорає,
сердешна моя.

Перед вогнем будь слабка.
Перед

Навколо тебе стільки таємниць,
що я вже не дивуюсь – а сміюся.
Ніхто не знає, звідки ти з’явивсь
і як уперше вуст моїх торкнувся.

Приспів:
Ти збудував мій дім,
ти

Найліпша Роль моя – це Ти!
І я спинився без мети.
Найгірша роль моя це я,
бо так закінчилось життя.

Я перемріюю любов.
Не розумію, я́к пішов.
Але тепер тобі скажу –
не

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так

од Бога

Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!

Не будьмо сумні у поточному

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі,

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно,
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно!

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не