Про зиму

Тихо, легко і спроквола
Білий сніг паде, як з сита,
Вже ціла земля довкола
Ним прикрита.

Забілілися діброви;
Сосни, берести і дуби
Вже дістали для обнови
Білі

На вікнах з’являються квіти,
А всі такі білі та білі,
Морозом листочки їх світять
Бліді і немов скостенілі.

Мабуть, то не квіти, а душі
Тих квітів, що правди не знали,

Знову ледве мріють лебеді у полі,
а навколо білий холод і зима,
і, як мати, стала за селом тополя,
що чекає сина, а його нема.
Знову ледве мріють лебеді у полі,
сіється донизу

Грудневий Буг ще не замерз.
Повільно
Гойдає в берегах свинцеві хвилі.

Ген
Із гіпсу виліплена дівчина
Чаїно руки склала, і здається,
Що, забажавши простору і лету,

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна

Так тихо довкола, так пусто, так сумно,
За хмарами сонце дрімає.
Осінній день наче поклався у трумно,
А похорон вітер справляє.

Так тихо довкола, аж серце гаряче
Холоне від

Взимку
я назвав тебе квіткою. І навесні
ти зелене пагіння пустила угору
і зацвіла. Прилетіли пташки,
посідали на плечі твої, защебетали.

Шаліла буря. Грім за громом
У землю з луском бив з небес,
І, мов відорваний з припону
Якийсь казочний лютий пес
Встікався, зливсь над моїм домом.

А блискавки, неначе

Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух, —
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.

Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,

Пухкий сніжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до ніг,
А день такий, що тільки сумувати,
В німій журбі вітаючи той сніг.

Дивлюсь на гори — щойно зеленіли
І вже

Либонь, зима вже вичерпала лють —
Похнюпилась і мокне під кущами,
І сірі дні навпотемки ідуть,
Немов сліпці, захльостані дощами.

Хати — як мертві мамути, німі,
Не пізнаю їх

За горою зима. Зашуміли таємно
ті соснові ліси на узгір’ї стімкім,
де, було, по ночах ми ходили даремно
і за зіллям шукали своїм.

За горою зима. Там сніги вже біліють,
і

Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко-далеко відсіль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Що слухає казку топіль.

Жила в тій хатині дівчина кохана,
А може й жиє – то вклонись.

Ще вчора сонечко так гріло,
Чабан з отарою блудив.
Озиме пишно зеленіло
І лист у лузі гомонів;
Сьогодні ж степ увесь неначе
Застлав сріблястий оксаміт,
І вітер жалісливо

Їде москаль серед літа
Нашими волами.
«Гей, валы, — кричить веселий, —
Чтоб бог ездил вами».
Їде москаль серед зими
Нашими волами.
«Гей, валы, — кричить сердитий, —

Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки…

Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде…

Але

Кругом по полю чарівниця
До місяця полотна сушить,
Зубами скреготить, свариться,
Хто полотно ногою рушить.

Патлаті кужеле поклала,
Де сосни синіли зелені,
І відьмам

Пісня мисливців

Підганяйте, хлопці, коней,
Гляньте, неба край червоний,
Хмари захід заступили,
Буде з вітром сніг!

Підганяйте, не дрімайте
На вечерю

Віє метелиця
Крутиться, мелеться,
Котиться полем у млі;
Килимом-хутрою падає, стелеться
Сніг по замерзлій землі…

Квіти торішнії
Зернятка ніжнії
Сипали там

Осьде вам, діти, вода й сухарі,
Нуте ж мерщій до вечері!
Хай собі вітер гуде в димарі,
Віє і в вікна, і в двері.

Хай завірюха мете за вікном,
Снігом курінь обвіває,