Про зиму

Глянь: з кожним днем стає каштанів листя рідше;
Але всміхається блакить, хоч і поблідши. —
Якби прощання всі були такі легкі нам,
Не був би теж тяжким докір земним гостинам.

Скоритись? Ні! Для почувань знебулих
Ще має сину їх передший спалах:
Я чую запах радостей минулих,
В заобрійному вирії пропалих.

Так Жовтень, тоскний спадкоємець Літа,
В собі

Віє метелиця
Крутиться, мелеться,
Котиться полем у млі;
Килимом-хутрою падає, стелеться
Сніг по замерзлій землі…

Квіти торішнії
Зернятка ніжнії
Сипали там

Усміх пославши в останнім промінні,
Згинуло радісне літо;
Дощик уїдливий, дощик осінній
Сіється, наче крізь сито.

Сонце не вийде, не виглянуть зорі,
Мов поховались в

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати,

Яко вся діла Твоя, Боже, неізреченна,
тако і сія нам вещ отнюд недомисленна,
Же-с посадил єси нас вірних на землі хладной,
і на части світа сего почасти і гладной.
А невірним

Бог-господь сотворив нам времена і літа,
котрії будуть трвати до кончини світа.
І часи теж всякії од нього створенні,
но найпаче літнії, од всіх ухваленні.
Лучшей бо літо, в нем

Падав сніг,
Сипав сніг.
Раптом перестав.
— Чим ти, сніжку-
Перебіжку,
На землиці став?
— Для озимки —
Периною
Пухнастою.
Для ялинки —
Хустиною

Гуляє хвиля з хвилею.
Несе ріка флотилію.
Вербові та калинові
Листки-човни полинули.

І Дбайко човника ладна —
Туге вітрило напина —
Він одпливає з осінню.

—

Стоїть циган на снігу,
Мужик проїжджає.
«Чи не хочеш ти хреста?» —
Мужика питає.

«Чом не хочу?» — каже той.
«Дай же десять грошей,
Будеш собі мати хрест

Раз
Улас
Під ліском корову пас,
Сів спочити
Коло жита
І заснув собі на час.
Спить, не зна, що комарі
Вже скликаються вгорі,
Вже гудуть, мов ті джмелі,
І

Подивіться — по дорозі
Торохтить зима на возі.
Мотузяні віжки смиче,
Хуртовину в поміч кличе.

А тим часом хуртовині
Славно спиться на перині,
Нагулялась на весіллі
В

Вже зима мете снігами,
Вкрилась льодом гладь ріки,
Не сидиться коло мами —
«Ой, пустіть нас на санки!
Ми у парк на річку підем,
Ми подивимось у гай,
Чи туди до нас не

Завелася в нас
надворі
дивна баба снігова:
що не скажеш їй —
повторить,
тільки
сплутає слова!

Каже ніч їй:
— Срібні сни…—
Баба каже:
— Рідний

На ялинці у садочку
Блискає сніжок.
Під ялинкою навколо —
Білий килимок.

Хто ж той білий килимочок
Дрібно потоптав?
То із лісу на вечерю
Зайчик прибігав.

Він

У сестри є ковзани –
Ціле горечко мені!

Як іде тепер гуляти,
То мене не хоче брати.

— Я на ковзанку іду,
Ти впадеш там льоду.

Нащо б я таке казав?
Я ще й разу не

Закрутилися сніжинки,
Як метелики прудкі,
Прилетіли до ялинки
Й почепились на гілки.

Голі кущики прикрили,
Припушили моріжок
І доріжку побілили
Зовсім інший став

Вітер плаче, вітер виє,
Дощ осінній дрібно сіє,
Жовкне листя, в’януть квіти,
Скрізь калюжі поналито.
І ніде не видно пташки,
Ані бджілки, ні комашки,
І метеликів нема —

Розсердилась, розприндилась
В останні дні зима —
Нагнала знову холоду,
Метелицю здійма.

Та хто її злякається?
Прийшов же їй кінець!
Під стріхою вже кублиться
Зухвалий

— Сніговику, сніговику,
скажи нам — а навіщо
тобі дали мітлу таку,
яка за тебе вища?

— Я нишком-тишком уночі
сніг підмету з дороги,
щоб діти,
з дому ідучи,
не