Про зиму

Як не любити зими сніжно-синьої
На Україні моїй,
Саду старого в пухнастому інеї,
Сивих, веселих завій?

Як не любити весни многошумної,
Меду пахучих суцвіть,
Як не любити

Там, на килимку, хлоп’ятко
Біля груби задрімало,
Гарне сиве котенятко
Край його мурчить помало.

Добре хлопчикові, гоже,
Котик казку каже й гріє,
А надворі — милий боже!

Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос
В

Віє вітер, повіває,
Крізь свитину провіває,
Снігом в очі дрібно сипле
І потроху щічки щипле.
— Та дарма, — мовля хлопчина, —
Дошкуляє хай свитині…
Вітру вже я не боюся

Новину сьогодні зранку
День вчорашній нам приніс:
Білі стріхи, білі призьби,
Біле поле, білий ліс.
Ліс стоїть такий поважний,
Мов дідусь, старий та сивий,
Погляда на шлях

Для тебе завеликий білий світ.
І не бери надсилу.
Ранній березень
іще лютує, хугою мете,
і деренчить ще непритомна бляха,
вітрами шарпана. Іще вікно,
неначе склеп, морозом

Гляньте! Що за чудасія!
Штука це уже німецька:
Онде з снігу прекумедна
Постать зроблена мистецька:

Се не «баба» — дід носатий;
Капелюх на ньому панський,
У руках держить

Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
В високості необлі-
таній кружляє проміж ві-
ттями єдине шамоті-
ння безбережне.

Скільки в небі

Накрапив нам дорогу пізній глід,
земля осіння під ногами стогне,
і сонце огненне
лиша на вітті червіньковий слід.
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,
та багряніє вечорова даль.

Діброва смутная вже листячко ронила,
Додому у журбі клонилася чолом;
Зима, скрадаючись, повіяла крилом
І снігом — біллю білою — її покрила.

Дібровонька тоді, шумлячи,

Згорнули руки — не викричатись
(як викричатись — без рук?).
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і

Що за чудовая днина,
Сніг, наче срібло, блищить!
Вийшов веселий хлопчина,
Швидко з санками біжить.

Ох, ті санки-гринджолята!
Коней не треба до них:
Роблять їх мудро

День напина тугі вітрила обважнілі,
Шикує дерева, немов останній бій
Спішить зустріти на передовій,
Коли бійці вже стомлені й спітнілі.

Останній день зими! Він ще в грайливій

— Мало няні снігу, —
Тато промовля, —
Мало буде сміху
Влітку на полях.
Гульк — аж по стежині
Грудень гордо йде
І рої сніжинок
У поля веде.

Пада сніг, пада сніг
На розбіжини доріг,
І на гори, й на долини,
І на сосни, й на ялини…

Так навколо чисто,
Тихо, урочисто.
Вийдеш, станеш на поріг:
Жаль топтати

Білесенькі сніжиночки,
Вродились ми з води;
Легенькі, як пушиночки,
Спустилися сюди.

Ми хмарою носилися
Від подиху зими,
І весело крутилися
Метелицею ми.

Тепер

Голубіють сніги вдалині,
В тиші іній гілки сповиває.
І ніде, як здається мені,
Ні біди, ні печалі немає.

Тільки сонце ясне променить,
Тільки простір дзвенить кришталево,