Про зиму

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі

Б’ють кропом у ніздрі осінні базари,
І яблука тяжко на зиму пашать.
Дні мчать у непам’ять, як темні хозари,
Принишклим морозом цвіте сіножать.

Блакитний мороз стане сивим

— Мамо! Ти мовиш, що в день,
В якому я народився,
В білих коронах вишень
Весняний чар золотився,
Дзвінко лящів соловій,
Усе сміялось, а сонце
Брильянтів сипало рій
В

Гей, сипле сніг, невпинно сипле сніг,
І біла ніч приходить.
За мною сто завіяних доріг,
А віддаль тугу родить.

До тебе, краю бідний мій,
За горами-ріками
Я в студінь, в

Як прийде осінь тиха, сумовита
І вбере поле жовтою травою,
Земля затужить за леготом літа, —
Затужу за тобою…

Як прийде осінь тиха, сумовита
І все овіє тихою тугою,

Притихла буря… Низько над землею
Тягнуться хмари втомлені, понурі;
Сонце сховалось під сіру кирею,
Хати здрімались, задумані, хмурі…

У густій мряці потонули гори,
Тишина

Глядить сумна ялиця
На зимні береги,
Над нею студінь злиться,
Окутують сніги.

Про пальму тихо мріє,
Що в сонячній землі
В жарі проміння мліє
Самотня на скалі.

Понісся за тобою, як тихий плач берези,
Утаєний мій жаль в глуху і темну ніч;
Котились за тобою невиплакані слези,
Тих сліз ніхто не бачив, лиш чорна зимна ніч.

Часом у сні

У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…

А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль

М’яко чекає чай,
і взагалі
вечір на наш одчай
зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін
століть землі
взяти зірниць близінь
і я б волів.

Краще ж про зір узір
не

Знову утома,
Сум і печаль, –
В вікнах знайома
Засніжена даль.

Простір безмежний,
Глибокі сніги,
Вітер бентежний
Гуля навкруги.

Де ж всі дороги?
Поле одно!

М’яко чекає чай,
і взагалі
вечір на наш одчай
зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін
століть землі
взяти зірниць близінь
і я б волів.

Краще ж про зір узір
не

Ранок хмурий, ніби сниться,
Глянув знов в моє вікно,
Обірвав вже вітер листя
І розніс його давно.

Сумно знову в чистім полі,
Линуть в вирій журавлі.
Ніби привиди, тополі

У поле глянеш од порога
І в серці музика росте:
Пливе зоря золоторога
Небесним морем в синій степ…

А там сніги небесну рану
Тамують свіжістю і сном…
Зоря згубила шаль

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
Зблід
Обрій…

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна

Знову ледве мріють лебеді у полі,
а навколо білий холод і зима,
і, як мати, стала за селом тополя,
що чекає сина, а його нема.
Знову ледве мріють лебеді у полі,
сіється донизу

Взимку
я назвав тебе квіткою. І навесні
ти зелене пагіння пустила угору
і зацвіла. Прилетіли пташки,
посідали на плечі твої, защебетали.

Глухе, бездушне отупіння
Напало на землю. Квіти мруть,
Поля байдужно снігу ждуть,
А хмари висять, як каміння.

Часами вітер набіжить
І сірим туманом повіє.
Село в долині

Ні словечка йому не сказав старий,
Мовчки вивів коня за ворота.
Потихеньку осіння лилася згори
На степи позолота.

А коли упав перший у жовтні сніг,
Лист прийшов весь

Шаліла буря. Грім за громом
У землю з луском бив з небес,
І, мов відорваний з припону
Якийсь казочний лютий пес
Встікався, зливсь над моїм домом.

А блискавки, неначе