Про зиму

Зима вбирала Землю
лише у білу сукню.
Знімай тепер білу сукню,
Земле,
вбирайся в зелену —
бачиш:
Зима з Літом стрічаються.
Нехай твоя біла сукня
провітрюється на

Малий-маленький сніг, біленький чудасій,
на лаві у садку сідає відпочити.
Він перший син Зими, він не такий, як всі,
боїться він себе украй перетомити

І я йому шепчу: “Ти,

Ходімо, Колядко, зі мною,
ходімо до тієї он хатки,
куди ще стежка не втоптана.
Там живе бабуня саменька:
хатку нікому перевідати,
стежку нікому протоптати.
А ми стежку

істинно кажу тобі — зима
так і час переступає тричі
і нікого вічного нема
нині понад нами чоловіче

все воно з-під немочі росло
і кришились хмари на дорогу
мислити —

Руслані Сироватській

покірно розпашіла пуща злаків
на тлі зими
дими над містом сірі і ніякі
а все дими

торгуючись над формою і змістом
де туск і грим

В білій-білій білоті
заметілить заметіль.
Всі замети замете,
а на ранок – щось не те!
Де замети? Ой! Нема…
Порозтанула зима,
розтеклася між калюжі.

Не хвилюйтесь,

У нас буде дуже затишно,
Сонце схилиться до заходу,
Мороз пензлем замалює
На вікні вчорашній день.
Запалають сухі дрова,
Полум’я те кольорове
Іскрами нам заспіває
Ще

Зима почалася із дива –
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі – із верболозу,
і з кожним

Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша.
Лиш ворона — ніби напилась:
То кричить на знахабнілу мишу,
То збиває сонце із крила.

Тут одним-одна лежить стежина
Поміж двох лінивих

Тихо, тихо сніг іде,
Білий сніг, лапатий:
Ми у двір скоріш підем,
Візьмемо лопати.

Ми прокинем зранку
Стежку біля ґанку,
Вийде мама з хати
І почне питати:
— Хто ж

Густо сніжок на поля.
Нас веселить він і радує –
Щедрою буде земля.
Впору нап’ються водицею
Рідні колгоспні лани.
і золотою пшеницею
Літо прославлять вони!

Чорно́зем узявся шкарлупою льоду,
снігами обтяжені бебехи хмар,
горобчик, поснідавши кетягом глоду,
сидить, випускаючи дзьобиком пар.

Поле прокидається
Вранці на зорі,—
Колос наливається
О такій порі,

Жайворон здіймається
У небесну вись:
— Колос наливається,

Сонце, подивись!

Сонце

Різдво в теплі. Перетрудився грудень,
так ніби був найкращим двірником, –
відлигу висушив, пустивши сонце в груди,
злизав льоди відмерзлим язиком.
Мо’ завтра в лісі вискочать

Знову холод на Іллю,
завтра хату побілю,
розстелю любистки й м’яту
(цього літа їх багато).

Де й Петрівка, ну і ну?
І Купайло промайнув!
Перейшло од квітня в

Цей березень на рівностої днів
так задубів і так закрижанів,
що на віконниці захмарних храмів
святих рівноапостольських Авраамів,
дочок небесних і благи́х синів,
посипав сніг,

Возлетіла птаха сама не у вирій.
Розгойдала крила і лягла на небо.
Возлетіла птаха… Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу

Морок. Мороз. Ворони
Кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
Зараз вкрадуть

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам

І перший сніг, і плавний супокій.
Цвіте різдвяник — в домі тихе свято.
Так мало нам потрібно й так багато —
всього в нас є на вуличці вузькій.

Тут на снігу з’являються