Про зиму

Біле-біле озеро,
Як зима.
Ополонка синя –
Чарівне люстерко,
В яке видивляється
Весна
Перед тим,
Як прийти
До нас.

Із вечора світу чекаємо стумно,
Як діти чекають героїв з казок.
І от перезнув ненатлу темінь
Передсвітку замашний перезок.

Дихнуло опарою сонне гирло,
Потягнулося зимко

Уже і Покрова,
і скоро – зима.
Над річкою знову
туман, туман…

Стоїть і не тане,
хоч сонце зійшло.
І чути з туману,
як хлюпа весло.

А голос підтятий
душі із

На все лягає сніг. І сходить тиша з неба.
Дорога у снігу, будинки і сади.
Оглянешся назад: – А де ж мої сліди?
А де ж мої сліди? –
хтось вимовить за тебе.

Як у дитинстві

У Києві сніг і над Києвом сніг,
під снігом глухе бездоріжжя доріг.
У білій імлі розчинилися крони,
від міста лишилися тільки вогні,
і Київ так легко вмирає вві сні
під мертві

Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє… Скоро смеркне.
Душа болить.. Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.

Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні

За спогадом сунеться туга,
затягує туго петлю.
Уже не чекаючи друга,
гіркої у чарку наллю.

Ні ока його золотого,
ні губ, що ліпили слова.
Порожня біліє дорога,

Зима відступає.
На вулиці мокро.
Іржава бурулька
Висить,
Наче морква.

Від променів сяє –
Поглянути любо,
Аж сонячний зайчик
Облизує губи.

В небі хмари дощові…
Тиск упав… Ворона кряче…
Віє вітер в голові…
Що це, справді осінь наче…

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села

За три тисячі земель,
Під квітінням небозводу –
Нивка, грядка конопель,
Там он, при кінці городу.

Вже далеко за весну,
Царство літа молодого –
Я притишений

— Куди тобі, сонечко?
— До зими.
— Ось моє віконечко!
— Підвези.
— Де ж ті везли-везлики,
Як нема?
Везлики-замерзлики
Край вікна!
— Що ж мені робитоньки?
Я

Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба, як стояли.

Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить в

Сива стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід.
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.

Сиво як… сивосниву сосну
Нюха заєць і тінь свою

Позахолодало на ріллю,
На ріллю, де енко-єнко-венко-,
Подивилось небо крізь зорю,
Як морозить хвилю морозенко.

Повідтуманіли береги,
Понанахилились обереги,
Глянули з-під

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком

Вже ночі під листопадом ночують,
Примерзла опустилася латать,
І щуки воду слухають — не чують,
І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом,
Зеленим

Цвітуть на білому хати.
У грудях грудня — зими, зими.
Димів скуйовджені хвости,
І дух овечий та козиний…

Цвітуть обмерзлі криниці
Холодним квітом мармуровим.
Дитя заснуло

Будеш, мати, мене зимувати,
Будеш мати мене коло хати,
Будеш мати мене коло хати…

Ходить полем мій кінь вороненький,
Ходить полем мій кінь молоденький,
Ходить полем коник

Літа жадань, літа сум’ять і знади!
Усе, усе — водою з-під човна.
Страждай і плач тепер, моя ти сладо,
Журись журбою серця і чола.

Оце і все із поля наших снів.
Скінчилися