Про зиму

Звідси гора, звідти друга
Самі полонини,
А попід ті полонини
Узенькі долини.

Сонце хотьби й засвітило
Та оно не гріє.
Бо на горі, на високій
Зимний вітер віє.

Жовкне листя сумної калини,
Бо літо минуло,
Мені здаесь, що воно й не було.

Мені літо, то мені не літо,
Весна, не весною,
В мому серцю зима за зимною.

Жовкне листя,

У Неквапи білі лапи,
А в Неквапоньок — свої:
Йшли Неквапи-непоквапи
Зимувати у гаї.

А гаї весна любила,
А гаї були при ній,
І весна їм ноги мила,
І метеличок

Хоч раз на рік ми можем не бояться —
Діду Морозе, ніс нам холоди!
Ти ж, вовче, не взувайсь у хитрі тихі капці,
І ти, лисице, ти з біноклем не ходи!

Сьогодні ми й собі йдемо, як

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю

Веселим гуртом аж до мосту
Ми провели з піснями зиму.
А вранці, як незвана гостя,
Зима стояла під дверима.

Зима вернулася у місто,
І знов над вікнами будинку
Звисають з

Стеляться низом сиві дими, —
В гості відлига йде до зими.

— Що ти, відлиго, хочеш робить?
— Хочу я, зимо, сніг розтопить!
Хоче мій вогкий, теплий язик
Кригу лизати, як

Кує в годиннику зозуля,
Що день подовшав недарма:
На весну Сонце повернуло,
Хоча за вікнами зима.

Знов над хатами біля гаю,
Над володіннями зими
Стоять і небо

Завиває завірюха
Десь у димарі:
“Не виходьте без кожуха
Навіть на поріг!

Бо сьогодні я повинна
Снігом замести
Всі дороги і стежини,
Вулиці, мости.

Тож міцніше

Летять із гірки санки
Андрійка і Оксанки,
Із гірки біля гаю,
Що зветься Гімалаї.

Андрійкові здається:
У нього від незвички
Душа тремтить і б’ється,
Як спіймана

Зима насипала снігів
І побілила нашу хату.
Для лиж, санчат і ковзанів
Настало довгождане свято.

Святково в лісі, на лугу,
А сніг — немов рипучі двері,
А зграя галок на

Річка сховалась: є і нема —
Льодом засклила річку зима.

Там, де рибалки сипали сіть,
Можна сьогодні пішки ходить

І розглядати щуку на дні,
Наче крізь чисте скло у

Ось і знову зима білоброва
Побілила поля і хати,
Заквітчала у іній діброву,
Через річку наводить мости.

Поспішає зима, поспішає,
Підганяє мороз, холоди:
Скоро, скоро з

Небо підставило пелену
й нападало в неї зірок —
малих, маленьких,
ще меншеньких:
цілий стіжок.

Хотів упасти ще й місяць.
Та добре, що не упав.
Небо струсило пелену

Хлющать дощі — і тут, і вдалині.
Громи стоять, як вартові, над ними.
Щовечора лягає спати ніч
під мокрими кущами горобини.

На неї блима чорним оком птах,
немовби то не око, а

Прилетіли сніговиці
З краю снігурів,
В’яжуть білі рукавиці
Для сніговиків.

Над полями, де похмуро
Спить озимина,
Намітають кучугури
Білого зерна.

Обгороджують

Ось і зима вже настала:
Там, де шуміли луги,
Там, де зозуля кувала,—
Знов забіліли сніги.

Сніг у полях, на дорозі,
Снігом укриті хати…
Як тепер Діду Морозу
Наше село

Загадка-недомовка

Сиджу я біля підвіконня,
Коли дивлюся — у садку
На груші… яблука червоні
Висять на самому вершку!

Годинник цокав серед тиші,
А я все голову

Зима вбирала Землю
лише у білу сукню.
Знімай тепер білу сукню,
Земле,
вбирайся в зелену —
бачиш:
Зима з Літом стрічаються.
Нехай твоя біла сукня
провітрюється на

Малий-маленький сніг, біленький чудасій,
на лаві у садку сідає відпочити.
Він перший син Зими, він не такий, як всі,
боїться він себе украй перетомити

І я йому шепчу: “Ти,