Про зиму

Помилилась, лозиночка, помилилась!
На зимове сонечко задивилась.
А лозинку сонечко пожаліло,
Із-за хмари глянуло та й пригріло.
І лозинка ніжиться, ніби літом,
«Зацвіту я,—

Захолола жахом зоря:
(Над лісом
давно вже помер місяць),
Червоне бадилля на сході кричить,
Угору лізе червоний буряк,
Видирається вище і вище і вище,
Ударив, свиснув,

Над городом Полтавою туман вихожає;
У тумані вечірнєє сонечко сідає.
Туман зимній та холодний оддався снігами;
Позаносило ізгарбом стежки між кущами.

Запрягайте, братці, в сані

Ми вичахли серцями. Ще нема
В них крижаної скутості. Та нині
Уже відчутно, як у серцевині
Поволі розростається зима.

Все більше острах до глибин пройма:
Це ж самота

Ходив весною я по квітчаній долині,
За кожним ступнем зілля уроджало сонце.
І я згадав, як по зимі в моїй хатині
Мороз мережками вицвяхує віконце.

Тепера по зимі сиджу в своїй

Лютий в гості на гостину
кличе всю свою родину.
Та родина — не мала,
суне й суне без числа:
морозища, морозенки —
і великі, і маленькі;
завірюхи клаповухі,
і

(Холод, вітер, сніг з дощем)
Холод дикий, а ще вітер,
а ще сніг — не сам, з дощем.

— Нині можна збараніти,—
плаче заєць під кущем.

Ця четвірка, ця тусовка
добереться і

Падав сніг,
падав сніг —
для усіх,
усіх,
усіх:
і дорослих, і малих,
і веселих, і сумних.

Всім, хто гордо носа ніс,
він тихцем сідав на ніс.
А роззяві, як на

Зайчик стриб, стриб,
А довкола сніг, сніг.
Стежиночки нема,
Замела зима.

Впрягся день
в блакитний віз,
через гори,
через ліс
в місто нам
весну привіз.

Плаче тітонька-зима,
що морозу більш нема,
що повіяв теплий дух
і пропав її

Дні минали без пригод.
Сонечко світило,
падав дощик на город —
все позеленіло…
Що не ступить Марта крок,
чує — щось негоже…
Де тут м’ята, морозок?..
Зрозуміть не

При цій малій нехитрій коляді
все менше нас: мороз на голос тисне.
Вмерзає слово у грубезний лід,
як риба — до весни (а лід розтане? трісне?).
Змерзає коляда у кожен звук —
і

Доньці Джіні

Листопад облетів, а грудень все не бризне
Блискітками сніжинок в небесах.
Вполудне пахне хмарами білизна,
Що у дворі на линві промерза.

І грядка,

Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора

Тоді сосни ще сонні в туман запали,
тоді на пів дня півні вчинили гармидер.
Сонце неба допало, коли вже павич,
як впав, об’явився поміж курми.

Тоді щось хтозна що на причілкові

Граки зимують десь на Україні.
Вони в мордовське небо піднялись —
І потемніло всюди. Чорні тіні
На землю кинула холодна вись.

Дивлюсь — і заздрю: десь по нашім

Півник півника питає:
— Чи вже, когуте, світає?
Час школяриків будити,
Хай ідуть до школи діти.

Гарна баба снігова,
В баби біла голова.
Очі — дві вуглинки,
Носик — із морквинки.
Та цікаво для малечі —
Нащо торба через плечі?
Просто так. Зима мине,
Сонце вигляне

Подивилась у вікно —
Лишенько!
Не цвіла вже так давно
Вишенька.
Цвіт, а листячка нема —
Десь сховалось?
— Ні, це з вишеньки зима
Насміялась.

Дихайте на вікна,
Сковані морозом,
Бо загине вік наш
І зав’яне розум —
Дихайте на вікна,
Сковані морозом.

Тільки сила духу
Явить сонце в хату,
Прожене наругу